І один у полі воїн

Заугель кинув на свого співрозмовника запитливий, нетерплячий погляд.

— Але, — продовжував Генріх після паузи, — треба ж бути відвертим: Міллер — це вже анахронізм, він живе виключно за рахунок своїх старих заслуг і заступає шлях іншим! Слово «інші» я вживаю не в тому примітивному значенні, якого йому звичайно надають. Це не просто молодший і навіть талановитіший працівник. Це цілком нова порода людей, що народилися в добу найвищого пробудження духу Німеччини і тому несуть у собі всі ознаки людей цілком нової вдачі: завойовників, панів!

— Ви, бароне, виявляється, тонкий психолог і дуже цікавий співрозмовник. Зараз ще не так пізно, і я був би радий; якби ви зайшли до мене на часинку. Ми б продовжили цю розмову за чашкою міцної кави. На жаль, не можу запропонувати вам нічого іншого — мені ще треба сьогодні працювати і я мушу бути, як кажуть, у формі.

— Чашка міцної кави і розмова з людиною, яка може говорити про речі філософського порядку, це такі рідкісні явища в Сан-Ремі! Тому я з радістю приймаю ваше запрошення. Скучив і за першим, і за другим! — розсміявся Генріх.

У невеличкій трикімнатній квартирі Заугеля пахло парфумами, хорошими сигарами, справжнім мокко. Очевидно, кімнати рідко провітрювали, бо ці запахи так усталились, що створювали своєрідну задушливу атмосферу, яка буває в будуарах кокоток. Та й усе інше тут нагадувало швидше будуар, ніж кімнату офіцера, та ще у воєнний час: м'які килими, якими було завішано стіни і вкрито підлогу, мережані завіски на вікнах, безліч статуеток, вазочок, флакончиків. І єдиною річчю, яка дивно дисгармоніювала з усім, був великий портрет Ніцше, вправлений в чорну, без усяких прикрас, раму.

Помітивши погляд Генріха, що зупинився на портреті, Заугель патетично сказав:

— Мій духовний батько! З цим зображенням я не розлучаюся ніколи! І з цими книжками теж.

Заугель підійшов до етажерки і зняв з верхньої полиці кілька переплетених у дорогі палітурки книжок. Генріх одну за одною розгорнув їх: «По той бік добра і зла», «Так сказав Заратустра», «Присмерки богів» — Ніцше, «Майн кампф» — Гітлера.

«Ну і звалище!» — подумав Генріх, і йому здалося, що від книжок тхне гнилятиною. Нестерпно захотілося на свіже повітря, від задушливої атмосфери починало трохи нудити, і Генріх почав було підшукувати привід, щоб скоріше піти, але в цей час денщик приніс каву, лимони, пляшечку лікеру.

Попиваючи чорну каву, Генріх і Заугель довго розмовляли на різні філософські теми. Виявилося, що лейтенант трохи знайомий з новітніми течіями філософської думки, трохи знається на старій німецькій філософії. Цих куцих знань було замало, щоб привчитися бодай логічно мислити, але досить для того, щоб говорити про все з апломбом невігласа. І Заугель крушив Канта і Гегеля, висміював Маркса, поблажливо поплескував по плечу Шопенгауера і, захлинаючись від захвату, вихваляв геній свого улюбленого Ніцше — його він вважав предтечею нової зорі для раси звитяжців, які піднімуться понад гранню, що відділяє добро від зла, і досягнуть сяючих вершин, де пануватиме людина-бог. Генріху довелося мобілізувати всю свою витримку, щоб не розреготатися, слухаючи цю нісенітницю, і підтримувати розмову. А Заугель був у захваті, що знайшов такого уважного слухача і, як він висловився, однодумця.