Приватне життя феномена

На дорозі показався «газик»-всюдихід, покритий вицвілим зеленим брезентом, забрьоханий, як і належить свідомому колгоспному трудівникові. За лобовим склом помітив коротко стрижену парубочу голову, солдатську сорочку захисного кольору, і, не вагаючись, підніс руку. Машина, зашурхотівши стертими шинами, загальмувала, дверцята з металевим брязкотом розчинились, і молоді солдати, що сиділи на двох бокових лавочках, спритно порозсувались, ділячись місцем зі мною.

– До району підвезіть, – укотре вже сьогодні повторив я.

– Підвеземо, – пообіцяли майже в один голос.

– Як вам служиться? – поспитав, радий, що перебуваю під їхнім надійним захистом.

– Навіть коли солдат спить, то служба йде, – прозвучало у відповідь.

– За дівчатами скучаєте?

– А вони за нами скучають, – почулося зі сміхом.

– Демобілізація скоро?

– А якщо навіть демобілізуємось, то зостанемось мобілізовані й призвані, – реготали.

Враз мені відібрало мову, як заціпило, та й не одному, либонь, мені тільки б заціпило, якби ще хтось опинився разом зі мною в машині. Приглянувшись, я помітив, що кожен із солдатів тримає в руках чималий клунок, обгорнутий як не матерчатою шворкою, то паперовим шпагатом. А з тих клунків прозирає де синій, а де червоний шовк козацькрго пояса, а там вишита сорочка, а там оксамитові шаровари. Та найчудніше – між солдатами стояв чималий чемодан, а в чемодані лежали дерев’яні та керамічні старовинні козацькі люльки, порохівниці, кисети, кинджали, якийсь каламар, штоф і напівштоф, шкіряна баклажка, висушена таракуца. А в кутку машини, зв’язані в один сніпок, видніли криві шаблі, а поряд, у другому сніпку, так само зв’язані старі козацькі списи та рушниці.