Подорож на край ночі
- Автор: Селин Луи Фердинанд
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2827-3
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Подорож на край ночі». Краткое содержание книги:
— Пожильці — як ті в'язні: заспокояться тільки тоді, коли допечуть до живого кожного. То їм убиральні забиваються… то газ пропускає… То їм листи хтось розпечатує! І завжди сварка! Які ж вони набридливі й нестерпні! Знайшовся навіть такий, що плюнув мені в конверт із комірним… Чи ви бачили де таке?
Навіть пробиваючи туалети, матінка Сезанн часто знесилено опускала руки, так їй бувало важко. «Не знаю, що вони кидають туди, але ні в якому разі не можна, щоб воно засохло! Я вже знаю… Вони завжди кажуть занадто пізно! Мабуть, зумисне. Там, де я була минулого разу, так затвердло, що довелося й трубу відкрутити! Не знаю, чим вони так запихаються! Я навіть здумати не годна!»
Мені, напевне, було б дуже важко звикнути до думки, що цього разу вже не Робінзон довів мене до такого стану. Попервах я майже не зважав на свою неміч. Я й далі спроквола теліпався від хворого до хворого, але став іще неспокійніший, мене, як у Нью-Йорку, проймала дедалі більша тривога, я знову спав гірше, ніж звичайно.
Нова зустріч із Робінзоном стала б для мене справжнісіньким ударом, на саму думку про це я ставав немов хворий.
Робінзонова пика, що завжди віщувала нові страждання, поставала переді мною моторошним нічним привиддям, від якого я вже стільки років не мав сили звільнитися. Я знову став жертвою марень.
Робінзон оселився десь тут ще раніше за мене. Бачу, я з ним ніколи не розстануся. Він, звичайно, вже шукає мене. Я, звісно, не пробував дізнатися, де він… Робінзон, безперечно, таки з'явиться і знову присилує мене перейматися його справами. Крім того, навіть тепер я всякчас повертався думкою до його клятої подобизни. Та й люди, яких я бачив крізь вікно і які, здавалося, безневинно походжають по вулиці, розмовляють у закутках воріт і труться одне об одного, навертали мене на думку про Робінзона. Я знав, чого шукають і що ховають ці нібито безневинні люди. Через давні жалі, нові нещастя й нову незбагненну ненависть вони прагнуть убивати своїх ближніх і занапащати себе, — звичайно, не одним смертельним ударом, а малими й нечутними, як чинив Робінзон; убивати все, що їм трапиться, якщо вже немає справжньої жорстокої війни, коли вбивства коять набагато швидше, ніж звичайно.
Я вже навіть не зважувався виходити з квартири, щоб не здибати де-небудь Робінзона. Тепер мене треба було гукати двічі або й тричі, поки я надумаюсь відповісти на виклик хворого. Тож здебільшого, коли я нарешті прибував до хворого, виявлялося, що вже послано по іншого лікаря. У мене в голові запанувало таке саме безладдя, як і в моєму житті. Якось мене викликали на вулицю Сен-Венсан, де раніше я був тільки раз, до людей, що жили на четвертому поверсі будинку номер дванадцять. За мною навіть автомобілем приїхали. Діда я впізнав одразу: розмовляв він пошепки й дуже старанно витирав ноги об килимок. Несміливий, сивий, згорблений, він просив, аби я чимдуж оглянув його онука.
Я добре пам'ятав і його доньку, ще одну веселуху, вже зів'ялу, але дебелу й мовчазну, що раз у раз поверталася до батьків, аби їй зробили ще один аборт. Батько-мати нітрохи не дорікали їй за те. Вони тільки прагнули, щоб вона нарешті таки вийшла заміж, тим паче, що в неї вже був дворічний хлопчик, який жив у дідуся з бабусею.
Хлопчик ні з того ні з сього захворів, а коли він хворів, дідусь, бабуся, мати разом пускалися в плач, заводили, мов несамовиті, надто через те, що хлопчик не має законного батька. Саме в такі хвилини їх усіх найдужче пригнічували родинні негаразди. Адже дідусь і бабуся вірили, хоч, певне, й не признавалися в цьому, що в нешлюбних дітей тендітніше здоров'я і вони куди частіше хворіють, ніж решта дітлахів.
Зрештою, батько чи принаймні той чоловік, котрого вважали за батька, добре вчинив, коли покинув їх назавжди. Бідоласі стільки товкли про шлюб, що йому кінець кінцем усе остогидло. Напевне, якщо й досі тікає, він тепер далеченько. Ніхто не розумів, чому він зник так раптово, надто сама донька, бо злягався він з нею залюбки.
Тож коли той зальотник утік, усі троє аж хухали на дитину й плакали над нею. Мати, як казала сама, віддала тому чоловікові «тіло і душу». Сталося те, що сталося, і, на її думку, цього досить, щоб усе пояснити. Малий вийшов з тіла матері, зразу ж полишивши їй на боках чимало складок. Розум задовольняється фразами, тіло натомість не таке, йому важче, йому потрібні м'язи. Тіло завжди правдиве, тим-то, як дивитися на нього, ми відчуваємо сум та огиду. Я, правда, вкрай мало бачив випадків, щоб жінка, породивши дитину, одним махом утрачала так багато молодости. Цій матері, так би мовити, не лишилося більш нічого, крім сентиментів і душі. Вона вже нікого не приваблювала.