Голодні ігри

А тоді показали епізод із ягодами. Чути було, як глядачі шикають одне на одного: не хотіли проґавити ні кадру. Моїй вдячності режисеру не було меж: фільм закінчили не тим моментом, як нас оголосили переможцями, а показали, як я билася об скляні двері вертольота, волаючи ім’я Піти, поки лікарі намагалися його оживити.

Це найкращий момент, щоб підвищити мої шанси на виживання.

Знову пролунав гімн, і ми підвелися, бо на сцені з’явився сам президент Снігоу. За ним дріботіла маленька дівчинка з подушечкою в руках, на якій лежала корона. Корона була одна, і натовп загудів: чию голову вона увінчає? — аж раптом президент Снігоу покрутив її — і корона розділилася навпіл. Однією половинкою він увінчав чоло Піти. На його обличчі грала щира усмішка. Він досі посміхався, одягаючи другу половинку на мою голову, але вираз його очей, що опинилися всього за кілька дюймів від моїх, був безпощадний, як у змії.

І я збагнула, що хоча отруїтися ягодами ми з Пітою збиралися вдвох, в тому, що нам спало це на думку, винна саме я. Бо я — підбурювач. І карати слід мене…

Ми з Пітою без упину кланялися й усміхалися. Я саме махала рукою публіці, коли Цезар Флікермен попрощався з глядачами, побажав їм доброї ночі й нагадав, щоб вони не забули подивитися завтрашнє інтерв’ю. Так ніби у них є вибір.

Нас із Пітою запросили в особняк президента на Пир Переможців, де у нас зовсім не було часу для того, щоб поїсти, оскільки всі капітолійські чиновники й особливо щедрі спонсори розштовхували одне одного ліктями — і все заради того, щоб сфотографуватися з нами. їхні сяючі обличчя поступово згасли після кількох чарок алкоголю. Час від часу мої очі зустрічалися з підбадьорливим поглядом Геймітча або жахаючим позирком президента Снігоу, але я й далі сміялася, дякувала і без упину позувала. Єдине, чого я не зробила жодного разу за вечір, — не відпустила Пітиної руки.

Коли ми повернулися на рідний наш дванадцятий поверх Тренувального Центру, сонце вже вистромилося з-за обрію. Я гадала, що нарешті зможу побалакати з Пітою, але Геймітч відіслав його з Порцією готуватися до інтерв’ю і особисто провів мене до дверей моєї кімнати.

— Чому мені не можна з ним поговорити? — запитала я.

— Наговоритеся, коли ми повернемося додому, — мовив Геймітч. — і Іди в ліжко. У вас прямий ефір рівно о другій.

Незважаючи на втручання Геймітча, я все одно вирішила зустрітися з Пітою наодинці. Покрутившись у ліжку кілька гЬдин, я вислизнула в коридор. Перше, що мені спало на думку, перевірити дах, але там нікого не було. Після вчорашнього святкування навіть вулиці міста спорожніли. Я| повернулася в ліжко, а тоді вирішила піти просто в Пітину кімнату; проте коли я смикнула за ручку, то зрозуміла, що двері замкнені ззовні. Я одразу ж подумала на Геймітча, а тоді мені спало на думку, що Капітолій стежить за моїми діями. Від самого початку Голодних ігор я ні на мить не залишалася на самоті, але цього разу відчуття було іншим, мов ішлося про мене особисто. Мов я ув’язнена й очікую на виконання вироку. Я залізла назад у ліжко й прикидалася, що сплю, аж поки прийшла Еффі й повідомила про ще один «важливий, важливий, важливий день!».