Країна Моксель, або Московія. Книга 3

Цікаво, що у В.І. Григоровича цей матеріал подано інакше. Не наводячи дослівно Патріаршої грамоти, професор повідомляє, що Патріарх у 1361 році відправив до Києва і в Московію комісію, щоб розв’язати суперечку митрополитів. До речі, там, де В. І. Григорович наводить грецький текст, російський переклад зроблено лише частково. Перекладали тільки те, що вигідно московитам, решту — упускали. Є такі місця, де перекладено менше половини тексту. Старалися!

Але що цікаво: брехню М. М. Карамзіна про призначення Алексія на митрополита «Київського і Володимирського» заперечила сучасна Російська православна церква. Так, у книзі «Російські святі (Житія зібрала монахиня Таїсія)», виданій в Санкт–Петербурзі у 2001 році з дозволу Московської Патріархії, цей митрополит поіменований зовсім по іншому: «Алексій, митрополит Московський, святитель, помер у 1378 (році)» [96, с. 711].

Не побажали московити іменувати свого митрополита ні Київським, ані Володимирським. Назвали просто й надійно: Московський!

Для того, щоб картина була повною, наведу ще один лист, хоч і трохи зіпсований перекладом. Це грамота Великого литовсько–руського князя Ольгерда до Константинопольського Патріарха, написана після того, як він «ударив списом у стіну (Кремля. — В. Б.) на пам’ять Москві й вручив червоне яйце Дмитрію». Послухаймо князя Ольгерда:

«Від Царя… Ольгерда Патріархові поклони. Прислав ти до мене писання з моїм Феодором, що митрополит жаліється тобі про неправду. Каже: Цар, мовляв, Ольгерд заїжджає. Тільки не я почав заїжджати, а почали заїжджати спершу вони, і хресного цілування, що мали до мене, не склали, і клятвеної грамоти до мене не відіслали. І заїжджали вони мене дев’ять разів, і шурина мого, Князя Михайла, під клятвою переманили до себе. І митрополит зняв з нього страх, щоби приходити і відходити йому по своїй волі, і його спіймали. І зятя мого Бориса, Князя Нижнього Новгорода, і його спіймали й Князівство взяли, і зятя Івана, Князя Новосільського, і його Князівство заїхали, і матір його спіймали, і дочку мою взяли, і клятву, наперед дану, не склали. Попри хресне цілування взяли міста Ржев, Жижку, Нудин, Осечень, Горишов, Рясну, Великі Луки, Кличень, Всилук, Волго, Козлово, Липицю… Хотен, Фомин Городок, Березуй, Калугу, Мценськ. А все міста, і всі їх узяли, і хрестного цілування не склали, і клятвених грамот не відіслали. І ми, того не стерпівши, самих їх заїхали, а як не виправляться щодо мене, і нині терпіти не буду. З твого благословення Митрополит благословляє їх на кровопролиття. А донині й за батьків наших не бувало такого Митрополита, яким є сей Митрополит: благословляє Московитян на пролиття крові! І ні до нас не приходить, ні до Києва не відправляється. А хто цілував хрест у мене і втікає до нього, Митрополит знімає з нього хресне цілування. Чи ж було таке діло на світі, щоб знімати хресне цілування? Іван Козельський, слуга мій, цілував хрест у мене, і з матір’ю, і з дружиною, і з дітьми (кілька слів у тексті неможливо прочитати. — В. Б.)…, і він, кинувши матір, і братів, і жінку, і дітей, утік, і Митрополит Алексій зняв з нього хресне цілування. Нагубник Василь цілував хрест до Єпископа, і Єпископ себе дав за нього порукою, і він зрадив Єпископа в поруці, і втік, і Митрополит зняв з нього хресне цілування. І багато інших утекло, і він усіх їх звільняє від клятви й хресного цілування. Личить Митрополитові благословляти Московитян, щоб нам помагали: он же ж і ми воюємо за них з Німцями… Дай нам іншого Митрополита… на Смоленськ, на Твер… на Новосіль, на Нижній Новгород (далі стоїть п’ять крапок, хоча текст не закінчений. — В. Б.)…» [99, с. 148–152].