Вибрані твори в двох томах. Том II

Маленька річечка утворила на повороті велике плесо. Тут вода майже не рухалась. Тільки зігнуті всі в один бік довгі стебла латаття свідчили про те, що вода ледь-ледь ворушиться.

Навколо стояла тиша. Ні вітру, ні співу пташини, ні навіть людського голосу, який часом лунає там, де його й не ждеш.

Я сидів на зеленому килимі моріжка біля плеса й дивився у воду. Перед моїми очима, біля ніг, було перекинуте у воді небо з рожевими пухнастими хмаринками, а в ньому — високі кучеряві дуби, стрункі і горді сосни, густі верби. З берега у воду зазирали, мов малі діти, кущі ліщини та верболозу.

Плесо здавалося бездонним, як і саме небо.

На воді лежали широкі темно-зелені листки латаття, а поміж них жовтіли голівки лілей. Ці жовті цяточки чомусь здавалися тут зайвими. Жовтий, якийсь восковий і мертвий колір не пасував до голубого плеса і буйної зелені, що була навколо.

І раптом я побачив серед жовтих одну білу лілею. Вона не стирчала, як її жовті сусідки, а вільно лежала на воді. Її зелені черенці були як добрі ласкаві руки, що обережно й турботливо тримали вінчик білих пелюсток. Кожна пелюсточка була окремо від інших, але всі разом вони утворювали таку дивовижну гармонію форм і фарб, що не можна було відірвати очей. Ця біла лілея була немов ясний вогник серед темної ночі, немов єдина зірочка в синьому небі, немов миле обличчя серед інших байдужих тобі облич.

Я дивився на білу лілею і почував, що з кожною хвилиною вона все дужче хвилює мене і нестримно вабить до себе. Серце гучно й тривожно стукотіло. Кожна жилочка гаряче пульсувала, ніби мені скинули з плечей двадцять років.

«Зірвати, зірвати квітку! — подумав я. — Нехай мої руки відчують її ніжні, як сама молодість, пелюстки. Нехай я притулю до своєї щоки оту холодну і безмірно звабливу красуню…»

Вже одяг мій лежить на березі, а я все глибше заходжу у воду.

Мої ноги заплуталися в густому куширі, в'язнуть у грузькому дні, але я йду…

Вода сягає вже до грудей, до пліч — важче стає рухатися вперед, стеблинки слизького куширю, мов гади, обвивають тіло, хапають мене за ноги, за руки, тягнуть донизу…

Але я йду.

Перед моїми очима — біла лілея, розкішна чарівна квітка, що вільно й невимушено лежить на тихій і теплій воді.

Раптом мої ноги провалюються — тут глибоко. А кушир ще дужче обплутує всього мене, ніби я потрапив у густу сітку.

Може, повернутися? Може, небезпечно отак брести вперед по незнайомому плесу?

Ні, не вернусь! Я йду далі, порушую тиху гладінь води, хоч відчуваю, що по моєму тілу пробігає неприємний морозець.

Ніде нікого. Тільки — я, та вода, та слизький кушир, що немов шупальцями обмацує моє тіло.

Нарешті я біля квітки. Ось вона, біла лілея!

Зараз я простягну руку, потягну квітку до себе, і нічого не лишиться на воді. Тут буде так пусто, ніби ніколи й не існувало цього живого вогника. А біла лілея буде в мене на долоні, я обережно винесу її на берег і…