![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
Я аж скрикнув… Мені здалося, що напис зроблено рукою Воїна:
«Сніги високі…
Потішив мені душу
самотній сокіл…»
— Ви Птаху до нього посилали? — спитав я, роздивляючись уривок. В твердому розчерку не було нічого дитячого. Чіткі обриси рун… І це написав дванадцятилітній підліток?
— Це був ризик, — мовив Ольг покаянно, — може і невиправданий… Але дитині це надало духу… Він тепер знає, що він не сам… Але годі, синку, про наші біди… Що ти збираєшся робити далі?
— Не знаю, — сказав я чесно… — просто не знаю…
— Може, повернешся до Чорногори?
— Хотів би, — сказав я чесно, — але… Я ще не готовий подивитися Мальві в очі…
— Ну, то переїжджай до Боговлади. Конвалія там зараз перебуває майже постійно… І твоїм лоянцям там буде затишніше, аніж у цих снігах…
— Хочете тримати мене поближче? — мовив я півжартома, — бо знаю забагато?
Краще б я цього не казав. Ольг відкинувся на спинку кріселка, наче я його ударив.
— Сину, — мовив рівно, — подивись на мою правицю… Дванадцять років тому я тримав в ній метавку… І не кинув… Ось — лишився слід… Долоня у мене тоді кров’ю залилася, та серце кривавило більше… Не випробовуй мене знову… Не допитуйся, чи може дивний любити… Не топчи мого серця, дитино, я ж не з каменю… Я за ці дванадцять літ кого тільки не втратив… Втрачу тебе знову — що ж… Судьба… Іди своїм шляхом, дитя моєї любові… Я не дорікну тобі ні словом…
Я звівся з ліжка і схилив коліно… Наче й справді перед князем… Я взяв вузьку батькову руку, і припав вустами до білого шраму, що розтинав долоню.
— Не покидай мене, — прошепотів Ольг ледь чутно, — не покидай…
***
Отже, за два тижні я покинув Моану. Попрощався з Роллою, котрий дуже жалкував мого від’їзду, спакував речі і рушив власним повозом на Південь.
Кучера, мовчазного зелемінця, прислав мені Ольг. Він же купив для мене будиночок у Вишневому передмісті Боговлади. З садочком і невеличким двориком, що був огороджений кам’яним муром. За гроші батько навіть і чути не захотів.
— Це мій дарунок, — сказав, — гніздо для ворона…
Я ледве змусив себе посміхнутися на той жарт… Занадто швидко все змінилося… Я не те що Ольгу не довіряв, я самому собі не вірив… Не вірив, що мені пробачено… Однак поїхав з радістю… Раділи і Найсінь з малим — їм теж остогидла Моана.
Коли ми минали Дубно, я лише журно подивився на поворот до Гнізда Драконів… Там зосталася хіба що могила Ружени. Про себе я присягнув, що, коли Ольг розбереться з отими заповітами, просити у нього як незаслуженої милості, можливості випробувати на пані Шрежіні одне лоянське покарання. Жертву вниз головою опускали у вигрібну яму… Тоді підіймали — й знову… І так доволі довго, аж поки надокучить підіймати.
Будиночок у Боговладі мені сподобався одразу… І гострий череп’яний дах, і скісні стелі другого поверху, і велика зала, мебльована під старовину… Але, що вразило мене найбільше — на столику, посеред зали, стояла модель корабля з мого дитинства…
Коли Ольг прийшов привітати мене з новосіллям, я спитав розгублено:
— Батьку, невже ви привезли його сюди задля мене?
— Приніс задля тебе, — виправив Ольг, — ця річ була у замку Старого міста… Це — улюблена іграшка Вогнедана… була. Коли його вирвали з материних рук, хлопчині ледве сім років виповнилось… Він дуже любив цей кораблик, наше дивне дитя… Коли у Мальви жив — не випускав із рук… Сюди забрав… Туди — не дозволили…
Я довго крутив в руках кораблика, згадуючи дитинство, гори, Мальву…
— На кого він схожий, — спитав врешті, - Вогнедан?…
— Побачиш Дану — зрозумієш, — зітхнув Ольг, — ти маєш навідати Конвалію… Намісниця з радістю прийме родича… Ну, а далі — живи по власній волі.
З отим навіданням я тягнув місяць… Боявся, що доведеться розповідати про Воїна, а отже і про мою службу в чоррах. Тим часом обживався у Гнізді Ворона, як я прозвав тихцем свою хатину. Сусіди спершу на мене трохи дивилися скоса, через «моанську пику», і дивма дивувались, чого це я поселився не у Персиковому передмісті, «серед своїх». Довелося пустити в хід усі свої чари, а головне — чорногорську вимову…
Чари подіяли… Багато в чому допоміг Терночок… Він вільно щебетав двома діалектами лоянської, добре вивчив ельберійську в її чорногорському виконанні, моанської ж не знав зовсім… Ба, Найсінь теж трохи говорив ельберійською — набрався знань від свого маленького гуна… Говорив він погано — не вимовляв літери, плутався в закінченнях, але говорив…