![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
— Так…
— Тоді батько, — продовжила Конвалія, — почав змушувати мене допомагати йому у справах намісництва… Він наче відчував, що довго не проживе… Робота мене захопила… І захопила батькова віра… Я молилась… О, як я молилась, Білозіре! І мені ставало легше… А потім…
Вона встала з кріселка… біла тінь… Привид колишньої Конвалії.
— А потім я наче вперше побачила дітей, — сказала жінка, — ні, я бачилася з ними часто… Але тут… Чорногорська говірка… Кунтуш у Вогнедана… Заборонених кольорів… Блакитний з золотом… Волосся у нього було — як в давнину, зібране в косу… І його розмови… Його пісні… Верес подарував йому предківську флейту… Оця його музика, схожа то на ридання, то на бойовий клич… І я злякалась… Що втрачу і їх теж… Дана бо не відставала від брата…
Я уже здогадався… Але мовчав.
— Я забрала їх до Боговлади, — заговорила знову Конвалія, — змушувала говорити лише моанською мовою… Найняла вчителів, накупила книг… Пам’ятаєш Звід-Літопис?
— Авжеж, — зітхнув я.
— Все в тому ж густі… Спершу вони дивувалися, мої маленькі… Це їм років по шість було… Потім стали опиратись… Коли я хотіла обстригти Вогнеданові оту його косу, він випростався і мовив сухо, наче дорослий: «Разом з головою!»… А потім вони замкнулись… Одночасно… Вони вже не вживали чорногорської говірки… Вони взагалі не розмовляли… І в той же час… У мене було таке враження, що вони перемовляються якось інакше… Не так як люди… Як дивні… Я і благала їх, і лаяла… Навіть руку часом зводила… Вогнедан завжди підставляв себе під удар… Затуляв сестру… А тоді усміхався… Від того усміху мене мороз по шкірі дер… Наче це не хлопчик, якого мати ляснула в півсили, а дорослий смертник усміхається до своїх катів… Стільки було зневаги в тій усмішці… Врешті, я вирішила показати їм столицю… Якраз був щорічний прийом, на який з’їжджалася вся знать Імперії… На честь імператорських іменин… Ми поїхали…. Він і на імператора дивився так само, мій хлопчик… З тим же усміхом… Прямо з прийому його відвели до школи… Навіть проститися не дали…
— Бідолашна мати, — вимовив я, — ти хотіла врятувати сина, Конваліє….
— Хотіла, — повторила жінка, — шостий рік моє дитя у тій катівні… Шостий рік йому ламають душу й тіло… Шостий рік мій синочок вважає, що я така ж гадина, як і ті, хто його мучить. Дана, та не така затята… Зрештою, вона дівчинка… Ясна річ, що я закинула подалі і ті книжки, і моанську мову… Я на колінах благала у неї пробачення… І вона трохи відтанула… Іноді розповідає мені… за Вогнедана. Каже, що у нього там навіть які-то друзі є… Ціле підпілля… Звуть вони його, ті нещасні діти, Повелителем… Йому вдалося там заховати флейту і медальйон… Медальйон той я йому до кишені пхнула в останню хвилину… Там два малювання — мініатюри, з мене…і з Воїна… І пасма нашого волосся, переплетені… Я не відала тоді, що коїла… Якщо це знайдуть, то… Мого сина можуть оголосити позашлюбним… Та досі не знайшли… Або не звернули уваги…
— Мені говорили, — озвався я, — що хлопець ще тримається… На добро, чи на лихо, але перевиховати його не вдається. Можливо, йому вдасться вибратися звідти… Не забувай, що в родині є…дипломований правник.
— О, так, — зітхнула жінка, — мені зостається лише сподіватись… Але ж… Білозіре… Що це я все зі своїми клопотами… Ти ж обіцяв розповісти… Скажи, лишень… Він не дуже страждав, мій коханий? Він вмирав не так… як князь Воїбор? Скажи… Тільки правду… Я сильна… Я витримаю… Скажи…
— Він помер одразу, — одмовив я, — не на палі… Підірвав себе разом з хатою, де його обскочили чорри… Прихопив з собою з десяток ворогів… Це добра вояцька смерть, Конваліє…
— Нашої останньої ночі, - мовила жінка, дивлячись кудись поперед себе, — я сказала йому, що погано почуваюсь, і що це напевне… вагітність. Він схопився з ложа, нагий, з розмаяним волоссям, підняв мене на руки і виніс на вежу… Ти ж пам’ятаєш вежу Гнізда Драконів? Він став там зі мною… під зоряним небом, і простягнув… так, простягнув мене тим зорям… Ти ж пам’ятаєш, яким він був сильним, мій дивний князь? Він наче доручав мене своїм Богам, мій коханий язичник… А я… Я зрадила його довіру… Я ліпила з наших дітей чоррів…. І якби не трапилася та біда, в Моані, певне — і досі б ліпила… Але менше з тим… Які ви, чоловіки, страшні істоти… Добра вояцька смерть… У полум’ї… Чому мене не було біля нього? Я б зосталася з ним в тому вогнищі, як вояцькі жони прадавніх часів…
Я не знав, чим її потішити… Тому стояв стовпом і дивився під ноги.