Ірка Хортиця приймає виклик

— Ну, звісно ж, ти, дурнику! — ніжно проворкотала блондинка, продовжуючи дивитися на обох.

Суперники розгублено зиркнули один на одного.

— А не могла б ти показати… — знову в унісон почали вони.

— От дурненький, — знизала плечима блондинка. — Ти, ти! — Тонкий пальчик із художнім манікюром указував якраз між супротивниками.

— Вона показала на мене, — упевненим голосом сказав Кречет.

— Ні, на мене! — гаркнув Рудий. — А ти, пташко, відпочинь!

Крекчучи від болю, суперники повернулись один до одного й слабкими пальцями знову вчепилися в горлянки.

Блондинка задерла голову. Вона реготалася.

— Вона наша! — гаркнув Балабан.

— Ні, наша! — стукнув кулаком по долоні Ментівський Вовкулака.

Гігантські вовки, грізно гаркаючи, припали до землі. Величезні соколи широко розпростерли крила.

— Стіни вже немає,— буркнула Тетянка. — Вони зараз знову кинуться один на одного. — Ти хоча б оту заразу звідтіля зсадив! — Дівча різко повернулось до здухача, тицяючи пальцем у блондинку, котра граційно притулилася до кам’яної стели. — Хлопці ж зараз повбивають одне одного!

Здухач рвучко кивнув і кинувся вниз. І відразу ж Богдан, сповнений рішучої незгоди, щось закричав крізь сон. Сплячий хлопчак вигнувся, струшуючи із себе кота, а здухач засмикався, немов маріонетка, яку водить туди-сюди за шворочки п’яний ляльковик.

Сміх-дзвіночок знову поплив над галявиною.

Меч вивалився в здухача з рук. Перевертаючись, полетів униз. Кінчиком чиркнув по палаючій червоним вогнем кам’яній стелі. Одна-єдина іскра зірвалася з клинка. І крізь цю іскру Ірка встигла кинути на білявку один-єдиний погляд.

І цієї миті вона все зрозуміла. Усе, що вона встигла побачити й почути про найпрекраснішу та про її двох наречених, разом склалося в одну картину, наче пазл. Ірка відчула, як її захльостує хвиля злості й страшенно давить просто на вуха!

— От гадина! — спересердя гаркнула вона. — Тетянко, дай дзеркальце!

Блиснувши в місячному світлі, маленьке кишенькове дзеркальце впало їй у руки.

Ірка піймала відблиск жовтогарячого світла кам’яних кілець:

— Зайчику, зайчику, побіжи, нам усю правду покажи, хто тут хто, та хто тут є…— у ритмі дитячої лічилки забурмотала Ірка й повела дзеркальцем.

Легкий відблиск світла зірвався зі скла й, весело виблискуючи, застрибав по рядах розлютованих перевертнів. І під його невагомими дотиками танули обриси соколиного пір’я й виверталися навиворіт вовчі шкури, відкриваючи людей, людей, людей… Промінчик перестрибнув на глядачів, торкнувся Пилипа з конопель. Самовпевнений, богемний на вигляд очкастий бородань зник, залишивши солом’яноволосого чортика з маленькими наївними ріжками й в одній лише довгій драній сорочечці. Відблиск заметався по волхвах Пилипа, і ті стали зникати, а на місці кожного залишалась порожнеча. Мигнув перед дядьком Миколою, і в променях його світла на місці довгоногого незграбного міліціонера проступили контури могутнього велетня. Зайчик пронісся повз нього й кинувся на блондинку!