Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
— Я зроблю все, що треба, — відповів я. — Можете цілком покластися на мене.
— До речі, Ліда нічого не знає про війну. Ми не хотіли хвилювати її перед операцією.
— Від мене вона нічого про це не взнає.
— Ходімо.
Барабаш провів мене до палати, де лежала Ліда.
Хвора займала велику світлу кімнату. Біля ліжка стояв столик, за яким сиділа чергова сестра. Ліда лежала, заплющивши очі.
Коли я підійшов до її ліжка, вона глянула на мене. В її погляді була якась байдужість і мука. Вона пізнала мене. По її губах промайнула ледве помітна посмішка.
— Добридень, Лідіє Дмитрівно, — промовив я, намагаючись вдавати з себе бадьорого й веселого, хоч хвилювання й підступало мені до горла.
На виручку мені прийшов Барабаш. Він заговорив таким лагідним і спокійним голосом, що я мимоволі взяз себе в руки.
— Старий друг приїхав, — промовив він, киваючи на мене. — Привіз привіт від Станіслава і від усіх.
Ліда простягла мені схудлу руку й показала очима, щоб я сів коло неї.
— Як живе Стась? — тихо спитала вона. — Сюди не збирається?
— Він зараз на маневрах, — моментально вигадав я. — Як тільки маневри ті закінчаться, він зараз же тут буде.
— А до того часу тобі неодмінно полегшає, — упевнено сказав Барабаш. — Сьогодні повинен прибути новий препарат. Досліди з ним показали, що він просто чудесно діє в випадках, подібних до твого.
Ліда знов заплющила очі. Кілька разів на день вона чула, видно, отакі заспокійливі слова, але краще їй не ставало.
Барабаша викликали. Він вийшов, суворо глянувши на мене. Але тепер я й сам знав, як треба мені поводитися.
Чергова сестра вийшла слідом за лікарем. Ми залишилися з Лідою вдвох.
З хвилину Ліда лежала непорушно, потім розплющила очі і, підвівшись на лікті, оглянула кімнату.
— Давно ми з вами не бачились, Лідіє Дмитрівно, — сказав я, аби щось сказати.
— І, мабуть, більше не побачимось, — тихо відказала дівчина.
Я мимоволі здригнув, але вдав, що нічого не розумію.
— Тобто?
— Становище моє зовсім безнадійне. Я давно це знаю, хоч усі й стараються від мене це приховати.
— Лідіє Дмитрівно…
— Не говоріть мені того, в що ви самі не вірите, Олексо Мартиновичу… Я рада, що ви приїхали, бо з вами я можу говорити щиро. Перед Юрком та іншими лікарями я вдаю, ніби нічого не знаю. Хай думають, що їм пощастило обдурити мене. Адже вони говорять мені неправду для того, щоб я почувала себе краще. От я й стараюсь…
Що я міг на це сказати?
Я сидів очманілий, хоч і докладав усіх сил, щоб Ліда цього не помітила. Переконувати її, що вона жахливо помиляється? Але ж вона надто розумна людина, щоб повірити, ніби її хвороба не така вже й страшна. Чи догадується вона, яка саме в неї хвороба?
Дівчина знесилено відкинулась на подушку й деякий час лежала мовчки.
Абияк зібравшись з думками, я почав:
— Становище ваше, Лідіє Дмитрівно, звичайно, не легке. Цього від вас лікарі, я бачу, й не приховують. Але вони вживають всіх заходів, щоб поставити вас на ноги. І скільки мені відомо, в них нема ніяких підстав дивитися на вашу хворобу так безнадійно, як чомусь робите це ви. Великі надії вони покладають на ті ліки, що мають прибути сьогодні.
Я сам не знаю, звідки взявся в мене такий поважний голос, така переконливість.
Ліда глянула мені в очі, і я побачив в її погляді іскорку надії. Та вона тут же перевела розмову на інше.
— Ви Ярослава давно бачили? Я охоче підхопив нову тему.
— Давно… До речі, ви знаєте, що секрет поведінки Ярослава Васильовича тепер відомий усім. Нині ніхто вже не сміє підозрювати його в будь-яких злочинах.
— Я одержала від нього листа, — не слухаючи мене, сказала Ліда. — Він пише, що цими днями приїде… Ах, так, розкажіть, у чім там була справа…
На жаль, я міг переказати їй тільки те, що чув од Самборського під час зустрічі з ним у Черняка.
Ліда, здавалось, з цікавістю слухала мене.
Потім я докладно розповів їй про дивовижну швидкість поїздів на Глибинному шляху. Та як Макаренкові пощастило цього досягти, — про це я сам нічого не знав.
— Олексо Мартиновичу, — раптом перебила мене Ліда; голос її бринів хвилюванням. — Може, мені вже не доведеться побачити Ярослава… Коли ви зустрінете його, то скажіть, що в останні дні свого життя, в ті хвилини, коли мені ставало трохи легше, я… мені… найбільше хотілося його побачити… поговорити з ним… Пригадуєте, з Іркутську я питала вас, чи не показував він кому того листа, якого я передавала через вас перед моїм від’їздом на Кавказ?