Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
Тих днів по всій країні відчувався гарячковий рух. Раз за разом навіть на шляху, що його порадив мені Станіслав, я зустрічав військові колони. Але всі вони в основному рухалися назустріч мені, — отже, я майже не затримувався.
Соснове лежало серед густих лісів кілометрів за півтораста від столиці. Чим ближче ставало до санаторного містечка, тим менше зустрічалось військових автомобілів. Останні кілометри проходили в такій глушині, де ніщо не нагадувало про війну.
За одним з численних поворотів показалася велика галявина. На ній кілька будинків. Серед них, ближче до лісу, здіймався двоповерховий корпус з верандою, яку прикрашали різьблені дерев’яні колони.
Я спинив машину й рушив до центрального входу.
В приміщенні назустріч мені вийшла санітарка в білому халаті й спитала, кого мені треба.
— Лікаря Барабаша можна бачити?
— Він занятий і зараз нікого не приймає.
— Перекажіть йому, що я приїхав у дуже важливій справі.
Санітарка довідалась про моє прізвище і зникла в коридорі. Я залишився в вестибюлі. Тут панувала особлива тиша, яка буває тільки по лікарнях, де лежать тяжкохворі.
Через хвилину крізь скляні двері я знов побачив санітарку, а за нею Барабаша. Килим, простелений у коридорі, заглушав їх кроки.
Підійшовши до мене, він мовчки потис мені руку.
Лікар був блідий і смутний. Нічим не виявляючи свого ставлення до моєї появи в санаторії, він жестом запросив мене до себе в кабінет.
— Як Ліда?
Таке було моє перше запитання, коли ми опинились чи то в кабінеті, чи то в лабораторії. Поруч письмового стола там стояли столики з різними приладами та численними склянками.
Барабаш тихо відповів:
— Її стан безнадійний… з погляду сучасної медицини.
— Тобто? — намагаючись зберігати спокій, перепитав я.
— Тобто ті засоби, якими користується медицина тепер, допомогти їй не можуть… Жити Ліді зосталося два-три дні… два-три дні… — ледве чутно повторив Барабаш.
Боячись, що і мій голос почне тремтіти, я помовчав.
— А… а експеримент?
— Експеримент дає якусь невиразну надію… Я щойно закінчив досліди на кролях. Виявив, що злоякісні пухлини можна лікувати великими дозами відшуканих мною ліків.
— Рак теж?
— Так. В більшості випадків наслідки лікування були цілком задовільні.
— Але було й інакше?
— Щось із двадцять процентів випадків закінчилися негайною смертю. Півроку тому смертю закінчувалося сімдесят процентів випадків… Коли б мені ще рік попрацювати! Один тільки рік!.. Тоді я був би цілком певний.
— Невже не можна почекати кілька місяців? Барабаш люто глянув на мене.
— Життя Ліди не предмет торгу, Олексо Мартиновичу… Три дні — це максимум. Але кінець може наступити й раніше.
Я розумів його. Але я повинен був врахувати все.
— А що кажуть інші лікарі? — спитав я.
— Сьогодні вранці відбувся консиліум. Всі лікарі без винятку погодилися з моїм прогнозом… Отже, останнє слово за вами. Така вимога Станіслава. Хворої ми не питали й питати не будемо. Вона й досі не знає, що за хвороба в неї. І це краще. Ми принаймні можемо підбадьорювати її. А яке це має значення, ви, сподіваюсь, і самі розумієте.
Знов я помовчав якусь хвильку.
— Ще одне запитання… Це складна операція?
— Дуже складна. От чому я не хочу витрачати на зайві балачки ні хвилини… Треба зробити кілька уколів— ввести спеціально приготовлену отруту в кров і безпосередньо в ракову пухлину. Уколи відразу ж викличуть різке підвищення температури і вплинуть на роботу серця. Воно може навіть спинитись. Ми примусимо його працювати з допомогою збудованого мною електроприладу. Крім того, ми будемо безперервно робити хворій штучне дихання, будемо давати їй кисень.
— Коли ви думаєте розпочати цю операцію?
— Чим швидше, тим краще…
Я бачив, що Барабаш зовсім не залякує мене. Очевидно, стан Ліди був такий, що він не міг не відважитися на операцію, в щасливому закінченні якої не був певний. Іншого виходу не було.
Та я ще не мав відваги сказати своє останнє слово.
— Я хотів би побачити Лідію Дмитрівну до операції…
— Це можна зробити зараз. Тільки жодним натяком не дайте їй зрозуміти, в якому важкому вона стані. Навпаки, ви повинні зробити все, щоб вона повірила, що незабаром їй стане значно краще, що вона буде здорова.
В голосі і в погляді Барабаша відчувалась не помічувана досі мною сила. Передо мною стояв не вайлуватий, трохи розгублений важкодум, яким я завжди бачив його. Передо мною стояла вольова людина, що гіпнотизувала свого співбесідника, примушувала його коритися своїй волі.