Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
“Не треба, — ледь не заплакала, — не треба виносити з бою, і хай сьогодні цей бій буде останній, нехай пошматують червоноармійські шаблі бандитів — до останку!”
Подумавши так, Фрося й справді повірила, що саме сьогодні кавполк розтрощить бандитів, і на серці в неї полегшало. Почала перебирати яблука, бо хотіла зварити компот — вона поставить його у погріб, а завтра чи післязавтра, коли чоловік повернеться з перемогою, вона піднесе йому повний кухоль, холодного й солодкого, солодшого, ніж насправді, бо найсолодше в житті — з рук коханої.
Грюкнула хвіртка. Повернувся батько — йшов стежкою від хвіртки, видно, втомлений, бо човгав підборами, не йшов, а плуганився, й щось буркотів собі під ніс. Фрося визирнула з літньої кухні, батько помітив її, посміхнувся, зупинився, зняв кашкета й запитав:
— Сама?
— Сергій щойно від’їхав.
— Куди?
— Певне, бандитів ловити.
— Розумний дуже! — зненацька вихопилося в батька. — Та й вони не дурні!
— Скажете таке… І на що той отаман сподівається? Ідіть сюди, тату, краще вас борщем нагодую.
“Дурепочко ти моя, — замилувався дочкою Іван Іванович, — на таких, як твій батько, отаман і розраховує. Без них би йому давно кінець…”
Сів на підсунутий дочкою стілець, відчув, як смачно пахне борщ, і подумав: життя все ж не таке вже й погане, як уявлялося зранку, коли прибіг на базар Чміль — без кашкета, засапаний. У Івана Івановича аж серце тенькнуло — невже невдача? Відкликав убік, а Микита й каже:
“Той червоний командир, либонь, чаклун, і куля його не візьме. А може, просто випадок?.. Півсекунди не стачило, оступився я, чи що, але вибив він у мене з руки нагана й слава богу, що сам промахнувся… А я через паркан — і втік…”
Іван Іванович тільки й пам’ятає, що руки в нього затрусилися. Дивився на Микиту, ще не вірячи, і запитав:
“Ти що, здурів?”
“Не здурів я, добродію, а так сталося. Тобто невдача…”
Але Іван Іванович уже усвідомив, що програв. Точніше, не зовсім програв — таке можна й пережити. Сказав, втупившись у Чмеля вимогливо:
“Вертай десять червінців!”
Однак той посміхнувся зневажливо, та й одповів також зневажливо:
“Не вийде, шановний, завдаток не вертають. Я ці червінці заробив чесно, бо ще б мить — і дістала б мене червоноармійська куля”.
“Угода яка була, — спробував ще раз Іван Іванович, знаючи: не бачити йому своїх червінців, — угода була покласти комполку, чи не так?”
“А я не заперечую, однак ви, добродію, мали мені ще десять червінців заплатити, то я їх не вимагаю, витрачайтеся на щось інше… А тепер переховайте мене десь на день — два, бо, можливо, мене в Бердичеві вже шукають, той червоний командир, певно, запам’ятав, а до міліції чи ДПУ потрапляти не хочеться, у них там розмова одна — до стінки. А якщо допитуватимуть, раптом можу й бовкнути щось: хто, наприклад, напутив мене й послав на подвиг…”
“Свиня ти, Чміль, — не витримав і плюнув Іван Іванович. — Смердюча свиня, ось хто ти, і я скаржитимусь…”
“Кому?” — здивувався Чміль.
“Отаманові твоєму, Длугопольському”.
Микита аж зайшовся від реготу.
“А чи є в тебе кебета, старий дурню? — так і сказав — безсоромно. — Я ж у того отамана Длугопольського в перших помічниках ходжу, а ти хто такий?”
“Добре, — одразу позадкував Іван Іванович, — я тебе влаштую в надійної людини, однак щоб більше не бачив твоєї поганої пики в місті, пойняв?”
“А мені відтепер ваш жидівський Бердичів став ще огидніший, — відказав Микита. — І не сумнівайтеся, добродію, десять червінців — достатня платня, аби я язика проковтнув”.
Півдня Іван Іванович не міг прийти до тями: фактично вже святкував перемогу, уявляв, яким натурально-скорботним зробиться в нього обличчя, коли Фрося повідомить про загибель чоловіка, як втішатиме дочку, як одягне новий чорний костюм і навіть пришпилить червоний бант на похорон…
І все — кудлатому псові під хвіст… І всі сподівання не справдилися… Не прийшло спокійне життя з дочкою й не розмовлятиме з нею знову людською мовою…
З-за якогось недотепи, роззяви, бовдура, що розгубився на якусь секунду…
Боже, невже ти відвернувся від покірного раба твого?
Проте, тверезо розсудив Іван Іванович, і ти, старий дурню, останнім часом забув про Всевишнього. Все у клопотах та роз’їздах, зовсім закрутило неспокійне життя, ніяк не викроїш годинку, щоб піти до церкви, помолитися, замовити молебень, поставити найтовстішу свічку. Ось тобі й наслідки…