Таргани

— Ну от, хіба я не казала, що закінчу свою кар’єру в дорожньо-патрульній службі?

Єнс подивився на дисплей мобільника Льокена й поперхнувся від сміху. Дзвінки припинилися.

— Класний у тебе телефон, Іваре, — проговорив він. — «Ерікссон» добре спрацював, вірно? Можна побачити номер, що дзвонив. Якщо дзвонить хтось, з ким ти не хочеш розмовляти, ти просто не береш трубку. Я не помилився: дехто занепокоєний, чому ти не з’явився на зустріч. Адже в тебе не так багато друзів, які дзвонять тобі так пізно, вірно, Іваре?

Він кинув телефон через плече, і Ву спритно піймав його на льоту.

— Подзвони в довідкову й дізнайся, хто дзвонив і звідки. Швидко.

Єнс підсів до Льокена:

— Треба поквапитися з операцією, Іваре.

Він, затиснувши ніс, глянув на підлогу, де навколо стільця розтікалася калюжа.

— Ну ж бо, Іваре.

— «Мілліс Караоке», — пролунало в нього за спиною ламаною англійською. — Я знаю, де це.

Єнс поплескав Льокена по плечу.

— Вибач, але нам треба бігти, Іваре. Відвеземо тебе в лікарню, коли повернемося, добре? Я обіцяю.

Льокен уловив вібрацію від кроків, що віддалялися, і чекав тепер, коли ляснуть двері від протягу. Але двері так і не ляснули. Замість цього він знову почув луну далекого голосу в себе над вухом:

— Так, я зовсім забув, Іваре.

Він відчув гарячий подих біля скроні.

— Треба ж їх чимсь прив’язати до паль у ріці. Я позичу в тебе ці джгути? Ми їх тобі повернемо, слово честі.

Льокен відкрив рот, відчувши, як лопається слизова оболонка від його ревіння. Шкіряні ремені послабшали, і він побачив, що кров заюшила на стіл і рукава сорочки налилися червоним. Протягу від дверей, що ляснули, він не помітив.

Харрі підхопився, почувши легкий стукіт у двері.

Він мимоволі поморщився, побачивши, що це не Льокен, а дівчатко з кісками.

— Ви Халлі, сел?

Він кивнув.

— Телефон.

— Що я казала? — вигукнула Ліз. — Закладаюся на сто батів, що це через затори.

Харрі пішов за дівчиною в хол, неуважно відзначивши, що в неї таке ж чорне волосся й така ж тонка шия, як у Руни. Він розглядав чорне волосся під кісками. Дівчина з усмішкою обернулася й указала рукою на телефон. Кивнувши, він схопив трубку.

— Так?

— Харрі? Це я.

Харрі відчув, як кров линула йому в голову. Він глибоко вдихнув, щоб голос його звучав спокійно й рівно:

— Де Льокен, Єнсе?

— Івар? Знаєш, він тепер такий зайнятий, що рук не вистачає.

З його тону Харрі зрозумів, що маскарад скінчився, що тепер говорити буде справжній Єнс Брекке, той самий, з яким він спілкувався уперше в його офісі. Тим же глузливим, гордовитим тоном чоловіка, який знає, що виграв, і насолоджується перемогою, перш ніж нанести супротивникові останній нищівний удар. Харрі намагався прорахувати, що могло схилити шальки терезів на користь Брекке.

— Я чекав, що ти подзвониш, Харрі.

Це був голос не зневіреного невдахи, а людини, котра сидить на передньому сидінні, недбало поклавши руку на кермо.

— Добре, ти обігнав мене, Єнсе.