Ґоморра

Казалезькі боси до цієї проблеми поставилися з усією серйозністю. Ніхто не хотів терпляче зносити сутички, бійки та погрози: надто багато знервованих матерів, надто багато скарг. Тому боси передали своє попередження через районного капо, щось на кшталт заклику до порядку. Але Джузеппе та Ромео продовжували грати роль у своєму уявному фільмі, лупцюючи всіх, кого заманеться, мочитися в бензобаки мотоциклів, що належали сусідським дітлахам. Тому боси послали за ними. Вони хотіли поговорити з ними особисто — клан не влаштовувала така поведінка. Батьківська терплячість, характерна для цих країв, часто перетворюється на бажання покарати; хлопці явно потребували добрячого уроку гарної поведінки, жорстокого публічного прочухана, який навчив би їх не переходити межу. Та Джузеппе і Ромео зневажливо відкидають запрошення босів на розмову і продовжують стирчати в барі, грати у відеопокер або просиджувати перед телевізором, годинами дивлячись фільми на DVD-програвачі і запам’ятовуючи рядки, вирази й імітуючи жести та одіж персонажів. Вони гадають, що їм тепер море по коліно. Що їм на всіх можна начхати, навіть на «конкретних» впливових хлопців. Більше того, їм здається, що саме своїм ігноруванням «конкретних» хлопців вони наженуть на всіх ще більшого страху. Для них, як для Тоні та Менні з «Чоловіка зі шрамом», не існувало меж. Вони нікого й слухати не хочуть, а регулярні напади та залякування створюють у них враження, що вони — віце-королі Казерти. Джузеппе та Ромео і не збиралися вливатися в клан. Навіть не намагалися. Цей шлях був надто повільним та жорстко регламентованим, і тому вони не збиралися марнувати час, повзучи вгору ієрархічною драбиною. Більше того, вже багато років казалезці направляли по-справжньому здібних членів організації не в бригади кілерів, а в економічний сектор. Джузеппе та Ромео являли собою повну протилежність сучасному солдату Каморри. Вони вважали, що зможуть виїхати на одній лише лиховісній репутації району, де вони народилися й жили. Вони не були членами клану, але забажали користуватися всіма привілеями каморристів. Хлопці вважали, що бари мусять обслуговувати їх задарма, не сумнівалися, що безкоштовний бензин для їхніх моторолерів — це як щось належне, а їхнім матерям власники крамниць мають відпускати свій крам безкоштовно. Якщо ж хтось насмілювався збунтуватися, то вони накидалися на крамарів та дівчат-продавчинь і немилосердно їх гамселили. Тому весною 2004 року кілька емісарів від клану організували з хлопцями зустріч на околиці Кастельвольтурно, в районі Парко Маре (Морського Парку), де зливаються докупи море, пісок та сміття. Якщо боси не могли вплинути на Джузеппе та Ромео своїми негативними сигналами, то, можливо, вони спробують достукатися до них позитивними пропозиціями. Запропонувати якусь спокусливу угоду, можливо — навіть взяти участь в убивстві. Першу реальну «мокру» справу в їхньому житті. Я уявив, як хлопці прожогом погнали свої моторолери, прокручуючи в своїх головах всі улюблені сцени з фільмів, де великі боси змушені рахуватися з впертістю нових героїв. Молоді спартанці йшли свого часу на війну, натхнені геройськими подвигами Ахіллеса та Гектора, але в цьому краї ти йдеш на вбивство, маючи в голові «Чоловіка зі шрамом», «Славних хлопців», «Донні Браско» та «Хрещеного батька». Кожного разу, коли я проїжджаю повз Парко Маре, я уявляю собі сцену, яку відтворила поліція і про яку повідомлялося в газетах. Джузеппе та Ромео прибули набагато раніше призначеного часу. Вони згоряли від нетерпіння та відчували занепокоєння. Поки хлопці чекали, під’їхало авто. З нього вийшли декілька чоловіків. Хлопці підійшли привітатися з ними, але ті схопили Ромео, відтягли його вбік і почали лупцювати Джузеппе. Потім хтось із них приставив йому до грудей ствол автоматичного пістоля і вистрелив. Я не сумніваюся, що перед очима Ромео промайнула сцена зі «Славних хлопців», де Томмі Де Віто запрошують взяти участь у керівництві Коза Нострою в Америці, але замість запросити до зали, де зібралися боси, його ведуть до порожньої кімнати й убивають пострілом у голову. Неправда, що фільми — брехня, що не можна жити, як у кіно, що як тільки ти висунеш голову з кінотеатру, то відразу ж здогадаєшся, що реальність зовсім інакша. Є лише одна різниця: той момент, коли Аль Пачино вибирається з фонтана, куди впав його скошений автоматними чергами дублер, і стирає з обличчя кіношну кров. Момент, коли Джо Пеші змиває йому голову і зупиняє фальшиву кровотечу. Тебе не цікавить ця сцена, бо ти її не розумієш. Коли ж Ромео бачить, що Джузеппе впав на землю, я впевнений — хоча вже ніколи не зможу це підтвердити, — що він, нарешті, збагнув, у чому саме полягає різниця між фільмами та реальністю, між зіграною сценою та запахом пороху й крові, між його власним життям та сценарієм. А потім настала його черга. Убивці вистрелили йому в рот, а потім добили ще одним пострілом у голову. Сума хлопчачого віку ледь сягала тридцяти років. Ось як клан Казалезі розв’язав проблему невеличкої, але злоякісної кримінальної пухлини, що живилася фільмами. Кілери не стали навіть робити анонімних телефонних дзвінків ані до поліції, ані до «швидкої». Вони так і кинули трупи хлопців, щоб їхні руки дзьобали ненаситні верескливі чайки, а бродячі собаки, що шастають по всипаному сміттям березі моря, обгризали їхні губи та носи. Цього ніколи не показують у кіно. Бо воно завжди закінчується хвилиною раніше.