Місто дівчат

— Ну це ти вже перебільшуєш, Вівіан, — сказала моя мама. — Двадцять два тобі буде аж у жовтні, і ти ніколи в житті ні за що не платила зі своєї кишені. Ти найменшого уявлення не маєш, як влаштовано цей світ.

Та все ж я бачила, що їй сподобалася рішучість у моєму голосі. Мама, зрештою, усе життя провела верхи на конях, атакуючи канави і бар’єри. Можливо, вона дотримувалася думки, що коли жінка постає перед життєвими викликами й перешкодами, їй треба стрибати.

— Якщо ти візьмеш на себе таку відповідальність, — мовив батько, — то ми сподіваємося, що ти принаймні доведеш почате до кінця. У житті треба виконувати обіцяне.

Моє серцебиття пришвидшилося.

Цими останніми скупими настановами він сказав мені «так».

Наступного ранку ми з тіткою Пеґ вирушили до Нью-Йорка.

Повзли дуже довго, бо вона вперто їхала позиченою автівкою із патріотичною економною швидкістю п’ятдесят п’ять кілометрів за годину. Але мені було байдуже. Відчуття, що мене везуть назад до міста, яке я так любила, — до міста, що, як мені здавалося, уже ніколи мене не прийме, — було таке приємне, що я зовсім не заперечувала, аби воно тривало довше. Для мене та поїздка була така ж захоплива, як катання на гірках на Коні-Айленді. Востаннє я відчувала таке збудження, певно, з рік тому. Збудження і водночас хвилювання.

Що чекає на мене там, у Нью-Йорку?

І хто?

— Ти зробила серйозний вибір, — сказала тітка Пеґ, щойно ми виїхали. — Молодчина, дитинко.

— Я справді вам потрібна? — я не наважувалася спитати про це у присутності моїх батьків.

Тітка здвигнула плечима.

— Та вже десь тебе прилаштую.

А тоді усміхнулась:

— Ні, Вівіан, я сказала правду. Я скочила вище голови з тим замовленням від флоту. Могла б приїхати по тебе раніше, але хотілося дати тобі трохи часу охолонути. Я з власного досвіду знаю, що після катастрофи треба передихнути. Торік тобі добряче дісталося. Тому я подумала, що треба дати тобі час зібратися із силами.

Від згадки про «катастрофу» у мене закрутило в животі.

 — До речі… — почала було я.

— Я більше не хочу про це згадувати.

— Я дуже шкодую про те, що накоїла.

— Ну звісно. Я теж багато про що шкодую. Усі шкодують. Шкодувати — це добре, але не треба на цьому зациклюватись. У протестантів є одне хороше правило: ми не мусимо ціле життя вмирати зі сорому й каятися. Твій гріх простимий, Вівіан. Не смертний.

— Я не розумію, що це означає.

— Я теж до кінця не розумію. Десь таке вичитала. Але я точно знаю одне: у загробному житті за плотські гріхи не карають. За них карають тільки в цьому житті. Як ти вже сама переконалася.

— Мені тільки жаль, що я завдала всім стільки проблем.

— Якби знала, де впадеш, соломки підстелила б. Але слухай — нащо тобі твої двадцять років, як не для того, щоб припускатися грубих помилок?

— А ви теж припускалися грубих помилок, коли вам було двадцять?