Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Наших акторів важко було назвати найкращими з найкращих. Більшість представників театрального світу Нью-Йорка або поїхали на війну, або після її початку знайшли добре оплачувану роботу на заводах і фабриках. А це означало, що шукати людей ми могли тільки серед тих, кого Олів не дуже лагідно називала «немічними й розгубленими». (На що тітка Пеґ теж не дуже лагідно відповідала: «А хіба в інших театральних трупах не такі грають?».)
Отож ми імпровізували. Чоловіки за шістдесят грали юних кавалерів. Огрядні немолоді жінки виконували ролі інженю та хлопців. Ми не мали можливості платити нашим виконавцям стільки, скільки вони могли заробити на заводі, тому постійно втрачали акторів і танцюристів — ті йшли не далі як на ту саму корабельню. Сьогодні якась молода дівчина співала пісню на сцені, а завтра вже обідала у «Семмі», одягнувши комбінезон і заховавши волосся під хустинку. Вона носила в кишені гайковий ключ, а за кілька днів мала отримати солідну зарплату. А варто було дівчині раз потримати в руках солідну зарплату, як затягнути її знову під світло прожектора було майже неможливо — та й ми навіть не мали прожектора.
Моїм основним обов’язком було, певна річ, пошиття костюмів, але час від часу я ще й писала сценарії, а раз чи два навіть складала тексти пісеньок. Робота була важка як ніколи. Бюджет мій був мізерний, а через війну у всій країні бракувало потрібних матеріалів. І не тільки тканин — ґудзиків, замків і гачків з петлями теж неможливо було дістати.
Я стала шалено винахідлива. У мить найбільшого осяяння я скроїла маринарку для короля Італії Віктора Емануїла ІІІ зі шматка двоколірного жакардового дамаску, що його видерла одного ранку з трухлявого, просидженого дивана, який стояв на розі Десятої авеню й Сорок четвертої вулиці й чекав, поки його вивезуть на сміттєзвалище. (Не буду брехати, ніби той костюм гарно пахнув, але наш король виглядав справді як король, а це вже не абищо, коли врахувати, що його роль грав старий чоловік із запалими грудьми, який за годину до спектаклю готував квасолю на кухні «Семмі».) Зайве казати, що я стала завсідницею «Імперії вживаних речей Ловцкі», ще затятішою, ніж до війни. Марджорі Ловцкі, яка тепер вчилася у старшій школі, стала моєю партнеркою-костюмеркою. Людиною, яка залагоджувала всі мої питання. Ловцкі отримали контракт на постачання одягу й тканин для війська, тож навіть у них було мало з чого вибирати, але все одно їхня крамниця залишалася найліпшою в місті. Я ділилася з Марджорі своєю платнею, а вона відбирала й притримувала для мене найкращі матеріали. Без її допомоги я б ніяк не впоралася зі своїми обов’язками, чесно.
Поки тягнулася війна, між нами, попри різницю у віці, виникла щира приязнь, і невдовзі я почала вважати її своєю подругою — щоправда, трохи незвичайною.
Досі пам’ятаю, коли ми з Марджорі вперше викурили одну цигарку на двох. У розпал зимових холодів я вийшла на вантажний майданчик на складі її батьків, щоб перепочити від порпання у контейнерах і спокійно покурити.
— Даси затягнутися? — почувся голос збоку.
Я озирнулась і побачила малу Марджорі Ловцкі — її сорок три кілограми були закутані в одну з тих до безглуздя громіздких єнотових шуб, які хлопці зі студентського братства вдягали на футбольні матчі у 1920-х роках. На голові вона мала капелюх поліцейського з канадської королівської кінної поліції.
— Не дам я тобі цигарки, — сказала я. — Тобі всього шістнадцять!
— Не всього, а вже, — відповіла вона. — Я десятий рік курю.
Вражена, я поступилася й простягнула їй цигарку. Марджорі затягнулася — напрочуд уміло — і сказала:
— Не подобається мені ця війна, Вівіан.
У погляді, яким вона дивилася у провулок, відображалася світова скорбота. Мені аж смішно стало.
— Я нею незадоволена.
— Незадоволена, кажеш? — я стримувалася, аби не розсміятися. — Ну тоді роби щось! Напиши жорсткого листа своєму конгресменові. Поговори з президентом. Поклади цій війні кінець.
— Просто я стільки чекала, коли нарешті подорослішаю, а тепер виявилось, що нема ради чого дорослішати, — пояснила вона. — Одна тільки війна, війна, війна і робота, робота, робота. Я вже не маю сили.
— Війна скоро закінчиться, — мовила я, хоч сама в цьому сумнівалася.
Вона ще раз глибоко затягнулася і сказала, вже зовсім іншим голосом:
— Усі мої родичі в Європі у біді. Гітлер не заспокоїться, поки не позбудеться їх усіх до останнього. Мама навіть не знає, де тепер її сестри з дітьми. Тато цілими днями висить на телефоні з посольствами — намагається забрати своїх родичів сюди. Я часто для нього перекладаю. Але, по-моєму, їм ніяк не вдасться сюди вибратися.