Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Я рада за Джима.
Урешті-решт у нас обох усе склалося добре.
Бачиш, Анджело? Війна — не для всіх найбільше зло.
Розділ двадцять третій
Коли Джим поїхав, на мене посипалися співчуття від родичів та сусідів. Усі думали, що серце моє розбите, бо я втратила нареченого. Я не заслужила на їхнє співчуття, але, звісно, його прийняла. Краще це, ніж осуд і підозри. І вже точно краще, ніж намагатися щось їм пояснити.
Мій батько був злий як чорт через те, що Джим Ларсен покинув і його шахту, і його доньку (перше, без сумніву, розлютило його дужче). Мама трохи засмутилась, що я не вийду заміж у квітні, але видно було, що вона переживе цей удар. Мені буде куди піти на тих вихідних, сказала вона.
Квітень — гаряча пора кінних виставок на півночі штату Нью-Йорк.
А я почувалася так, наче щойно пробудилася з наркозу.
Мені кортіло одного: знайти для себе якесь цікаве заняття. Я хотіла було запитати батьків, чи можу я повернутися в коледж, але тут же передумала, бо мені не лежало до того серце. Та все ж я прагну вибратися з Клінтона. Я знала, що до Нью-Йорка повернутися не вийде, бо я спалила за собою всі мости, але ж були й інші міста. Казали, що у Філадельфії й Бостоні гарно. Може, я б замешкала в котромусь із тих міст.
Мені вистачило клепки зрозуміти, що для того, аби кудись переїхати, потрібні гроші, тому я нарешті витягнула з коробки швейну машинку й облаштувала собі в гостьовій спальні кравецький куточок. Я сказала кільком знайомим, що шию й перешиваю одяг, і чутки розійшлися по всьому місту. Незабаром мене засипали замовленнями. Знову наближалася весільна пора. Дівчатам потрібні були сукенки, але тут виникла одна проблема: бракувало тканин. Із Франції більше не привозили гарного мережива й шовку, та й, крім того, витрачати купу грошей на таку шалену розкіш як весільна сукня вважалося непатріотичним. Тому я творила красу з дорогоцінного мізеру, користаючи зі свого вміння змайструвати щось із нічого, яке я відшліфувала в театрі «Лілея».
Наприкінці травня виходила заміж одна з подружок мого дитинства — весела дівчина на ім’я Меделін. За рік до того у її батька стався інфаркт, і в її сім’ї настали скрутні часи.
Вона й у мирний час не змогла б дозволити собі гарну сукню, що вже казати про воєнний. Тож ми удвох перебрали речі на їхньому горищі і я зліпила з них найромантичнішу сукенку, пошиту зі старих весільних суконь її бабусь — обох! — які я розпорола й геть по-іншому зшила наново, з довгим старомодним мереживним шлейфом та іншими прибамбасами.
Пошити таку сукенку було непросто (старий шовк був дуже крихкий, і я мусила поводитися з ним так обережно, наче з нітрогліцерином), але я впоралася.
Меделін не могла мені надякуватися й узяла мене за дружку. З нагоди її весілля я пошила собі стильний салатовий костюмчик з баскою, використавши шматок шовку-сирцю, що його успадкувала від бабці й багато років тому заховала під ліжком. (Після знайомства з Едною Паркер Вотсон я старалася за найменшої нагоди вдягати костюми. Крім усього іншого, вона навчила мене, що в костюмі жінка завжди виглядає елегантніше й серйозніше, ніж у сукенці. І поменше прикрас!
«Прикраси, — казала Една, — це майже завжди спроба приховати недбало вибраний чи погано допасований одяг». І — так! — це правда: я далі цілий час думала про Едну.) Ми з Меделін обидві виглядали фантастично. Вона була дівчина популярна, тому на весілля прийшло багато гостей.
Після нього клієнток у мене стало хоч греблю гати. А ще під час бенкету я поцілувалася з одним із кузенів Меделін — надворі, під парканом, порослим козолистом.
Я почала помалу приходити до тями.
Одного дня мені захотілося начепити на себе якусь цяцьку, і я витягнула окуляри від сонця, які купила багато місяців тому в Нью-Йорку — купила тільки через те, що Селія над ними умлівала. Окуляри мали темні шкельця, величезну чорну оправу і були всипані крихітними мушельками. Вони шалено мені подобались, хоч я й була схожа в них на гігантську комаху на пляжі. Натрапивши на ці окуляри, я раптом засумувала за Селією. За її шикарним виглядом. За тим, як ми разом одягалися, фарбувалися і завойовували Нью-Йорк. За відчуттям, коли заходиш разом із нею в нічний клуб — і всі чоловіки аж язики висолоплюють. (От дідько, та я й досі сумую за тим відчуттям, дарма що сімдесят років минуло!) Ох, що ж сталося із Селією? Чи зуміла вона якось викрутитися? Я на це сподівалась, але чекала найгіршого. Боялася, що вона сиділа на хлібі з водою, без копійки в кишені, покинута напризволяще.
Не знімаючи своїх чудних окулярів, я спустилася на перший поверх. Мама так і завмерла на місці, як мене побачила.