Мистецтво і життя. Збірник

«Чим менше люди причетні до своєї цивілізації, тим більше у них подібного; згоден! Але чим менше вони до неї причетні, тим більш скороминущі… Можна уявити собі деяку сталість людини, але ця сталість — у небутті…

Усі люди їдять, п’ють, сплять, злягаються, безперечно; але їдять вони не одне й те саме, п’ють не одне й те ж, бачать уві сні не те саме. Спільне у них тільки сон — коли вони сплять без сновидінь — і смерть».

Не слід забувати, що це говориться на колоквіумі. Мельберг доводить свою тезу до краю, і Мальро це чудово розуміє. Інший учасник бесіди не бачить причини, яка заважає буттю людства стати історією. «Найбільша таємниця, — говорить Вальтер Берже, — не в тому, що ми свавільно закинуті між невичерпністю матерії і невичерпністю світил; вона у тому, що й у цій в’язниці ми виявилися спроможними породити з самих себе образи, досить сильні, щоб заперечити наше небуття». Ми зустрічаємося з цією ж ідеєю, звернувшись до думок Мальро про мистецтво. Але історія — інша форма творчості. Вона нав’язує зрозумілий порядок хаотичній на перший погляд масі фактів, така сама і роль науки. Мальро не приймає всевладну історію гегельянства або марксизму, свого роду необоротний потік, який несе людство. Історія твориться волею людською кожної даної миті, у кожній точці землі. «Людина — це не те, що вона ховає… не та жалюгідна купка секретів… Людина — це те, що вона робить».

І яке має значення, що через тисячоліття те, що вона робить, буде незрозумілим, як незрозумілі сьогодні Царі-місяці або люди-пантери? Пегі вже показав, що люди, які волають до нащадків, ніколи не замислюються над тим, якими є нащадки, «що нащадки схожі на них самих. Що нащадки — це вони самі, тільки трохи пізніше… Вони хочуть перетворити нащадків на суддів. А в нащадків, можливо, буде багато своїх проблем, своїх власних турбот». Пегі має рацію. Нащадків, звичайно, цікавив Цезар, але значно менше, ніж який-небудь миршавий міністр (їхнього часу), менше, ніж яка-небудь зірка (нашого часу). Нащадки ще згадують Цезаря, Людовіка XIV, але не так уже часто. І коли вони навіть згадують про Людовіка XIV, то у зв’язку з Версалем або Сен-Сімоном, іншими словами, у зв’язку з творами мистецтва. Що повертає нас до основоположної ідеї: людина — це те, що вона робить або спонукає робити.

Мальро і його герої зовсім не байдужі до того, щоб посісти місце в історії. «Існувати у багатьох людях, і, можливо, довго. Я хочу залишити слід на цій карті. Оскільки я змушений грати проти власної смерті, я віддаю перевагу тому, щоб грати з двадцятьма племенами, ніж з однією дитиною». З двадцятьма племенами? Ще краще з цілою нацією, старою нацією, яка дарує героєві незліченні скарби свого минулого і своєї слави. Бо й народ — це те, що він зробив.