Грот афаліни

І знову протяжний удар об дно над розколиною, його трохи поперевертало туди й сюди, ніби потік сам розмірковував, як краще умостити його, розпорядитися Янговим тілом. Здавалось, що Янга грубо роздягають, здираючи живцем не тільки одяг, але й шкіру, смикають за ласти. Навіть стало смішно від цих марних намагань водяного вихору. «Почекай, не рви… Розстебну зараз…» — дотягнувся до правої, здоровшої ноги, відстебнув ремінчика. Дика сила миттю зірвала ласт, а прірва із задоволеним ревінням проковтнула його. Другий ласт не відстібав, Янг просто забув, що в нього дві ноги… Йому привиділися якісь зблиски-спалахи, ніби відблиски далекої грози. Здалося, що його кличуть — звідти, з розколини-жерла, з віковічної темряви. Писклявий голосок пронизував усі звуки: «Ну йди ж за мною… Іди-и-и!» Янгові стало смішно: це ж голос того, відстебнутого ласта! А раніше ж він ніколи не подавав звуку, чи, може, соромився? «Я зараз… Почекай, тільки зніму акваланг — заважає… До біса його!» Намацав поясний ремінь, відстебнув… Востаннє вдихнув на всі легені й вирвав загубник з рота. Водяний вихор допоміг зірвати акваланг з плечей, і Янг наостанку навіть з огидою відштовхнув його від себе. Не чинив опору вже, коли його почало розвертати, усмоктувати в щілину, стежив тільки, щоб менше чіплятися одягом, а коли це траплялося, то відривав себе, проштовхувався з п'яною одержимістю. «Іду-у! Я вже іду-у-у!» — кричала вся його істота. І коли застряв у вузькому місці, затулив собою жерло, засмикався, ніби в передсмертній агонії, разом з видихом крикнув просто у воду. Крик був сповнений дикого жаху, бо свідомість на мить прояснилась, збагнула — «У пастці!». Судорожно засмикався і вниз і вгору, проти потоку, а легені вже кричать-благають — «Повітря-я!»