Повернутися дощем
- Автор: Талан Светлана
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-1474-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Повернутися дощем». Краткое содержание книги:
— Треба виручати! — гарячкував Малий. — Там наш Кабан. Ми ж не кинемо його?
— Дідько! Так усе по-дурному вийшло! — похитав головою Злий. — Двадцять шість наших побратимів! От зараза!
— Давайте їх відіб’ємо! — запропонував Малий.
— Як? — Мона глянув на Малого, як на божевільного. — У кожного з нас по три-чотири патрони на дві сотні важкої техніки. Ти взагалі нормальний?
— Я нормальний! А ось друзів залишати у біді — це як по-твоєму?!
— Таке враження, що ти сюди із дитячого садочка «Сонечко» прийшов, — сказав Злий. — Помовчи!
Полоненим наказали лягти на асфальт.
Кабан ліг, повернув голову і непомітно поглянув угору, де лишилися його товариші.
— Кабан дивиться на нас! — з розпачем промовив Малий.
— Бачимо, не сліпі! — кинув йому Злий.
— Він просить допомоги!
— Кабан просить тебе помовчати і не видавати себе, — заперечив Мона. — Він добре розуміє, що нам треба сидіти тихо.
— Займіть зручні позиції, — наказав Злий. — Зброю не виставляйте, фейси також. Будемо чекати. У кого пляшка з водою?
— У мене, — сказав Геннадій. — Півлітра на всіх.
— Не густо, — зітхнув Мона, — але нам легше, ніж їм.
Сонце швидко викотилося в небо і взялося до звичної справи — нестерпно пекти в безвітряний день. Згори було видно, як спини полонених стають червоними, наче раки, їм не давали води, забороняли повертатися.
— Тварюки! Справжні фашисти! — лаявся Злий. — Асфальт так розжарюється на сонці, що тіла хлопців підсмажаться, як на пательні!
— Вони лежать уже чотири години, — поглянув на наручний годинник Мона.
— Наш Кабан ослаб, — сумно мовив Малий. — Він довго не протримається.
— Кабан радів, що в нього нема проносу, — згадав Злий. — Краще б він обісрався разом з нами! Ніколи не знаєш наперед, що може врятувати тебе.
До полонених під’їхала автівка, з якої вийшов, напевно, якийсь командир. Бойовики заметушилися і вишикувалися перед керівництвом. З машини дістали важкий бідон і велику пластикову ємність з водою. Полонених посадили колом на дорозі, дали миски з їжею, воду та по цигарці. В цей час оператор знімав усе на відео. Командир щось розповів на камеру, кожного полоненого по черзі підводили і змушували щось говорити. Коли командир з оператором поїхали, українським військовим завели руки назад і скрутили пластиковими затяжками. Під’їхала вантажівка, з якої сипонули озброєні кадирівці — смагляві, чорнобороді, вони голосно розмовляли і багато жестикулювали. Полоненим зав’язали очі і наказали сідати у вантажівку. За мить машина повезла їх у невідомому напрямку, і колона рушила далі.
— Ось і все, — сказав Злий. — Малий, що з тобою?
Хлопець сидів на землі, обхопивши голову руками, і тихо схлипував. Злий підійшов до нього та обійняв.
— Не треба, Малий, чуєш? Ми розрахуємось з ними за Кабана. Ти мені віриш?
Малий мовчав.
— Полон — це ще не кінець, — сказав Гена. — Ми ще зустрінемось з Кабаном. Головне, що він живий.
Робота прибиральниці давала змогу Насті іноді спілкуватися з ополченцями.
Зазвичай вони охоче йшли на розмови, коли залишалися з нею наодинці. Найбільше Настю цікавило питання, що спонукало їх взяти до рук зброю. Дехто з чоловіків чесно зізнався, що записався в ополчення через матеріальну скруту.
— Чим годувати дітей? Де можна зараз заробити гроші? — були типові відповіді.
Інші спокійно розмовляли, поки тема розмови не заходила про ворогів, від згадки про яких ополченці вмить звіріли й репетували:
— Майдан — це ворог!
— Правий сектор — фашисти!
— Ніколи батальйон «Айдар» не увійде в Луганськ!
Настя здогадувалась, чому ополченці ненавидять айдарівців. Навіть до полонених дійшли чутки, що саме вони заходили в Луганськ і навіть підняли в місті синьо-жовтий прапор. Бійці «Айдару» мали всі шанси звільнити місто від бойовиків, але отримали наказ відступити, а потім завадили Мінські домовленості. Звичайно, про такі речі говорити з ополченцями було не можна.
Частенько вони жалілися Насті, що їм набридло воювати, і хочеться повернутися додому.
— То повертайся, — сказала Настя одному чоловіку. — Хто тримає?
— Хочу, щоб мої діти розмовляли російською мовою, — почула завчене у відповідь.
Подальші розмови не мали сенсу, бо пояснити, хто забороняє дітям розмовляти російською, ніхто не міг та й не намагався. Складалося враження, що люди враз отупіли та втратили спроможність мислити. Але найбільше Настю турбував прапор України, який лежав на підлозі в кабінеті Філіна. Великий, завдовжки два метри, вона щодня витрушувала його і знову стелила під ноги ополченцям. Зазвичай Філін виходив з кабінету, коли Настя приходила прибирати. Це її трохи заспокоювало, бо позбавитися страху перед цією людиною вона й досі не могла. Настя намагалася якнайшвидше прибрати, але й без Філіна тут у неї все валилося з рук.