Хроніки Південного
- Автор: Кміт Рімантас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-668-8
- Переводчик: Беатріче Белявців
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Хроніки Південного». Краткое содержание книги:
31
Після такої професійної підготовки екзамени були просто дитячою забавою. З усіх предметів отримав дев’ять, десять. Не на рівні «С», але все одно добре, і тепер вже має бути розслабон.
Як на замовлення, під руку підвернулася халтурка, сказав батькам, що хочу заробити, а не вилами махати на селі. Мабуть, багато не зароблю, але залишусь у Шяуляї і зможу інколи бачитися з Монікою. Мінде влаштувався до «Концертини» уночі продавати квіти, бо це спокійніше, ніж пхати ті штуки баксів.
Всередині є такий квітковий куточок, який не зачиняють на ніч, тому необхідно комусь посидіти до ранку і доглянути за тим всім. Робота непильна: приходиш туди ввечері на восьму, не кваплячись підрізаєш квітам стебла, замінюєш воду, газетою «Експрес-контакт» торгуєш. Особливо й торгувати не потрібно — змітали, як гарячі пиріжки. Ось так і стоїш поміж заздалегідь скомпонованих букетів, очікуючи романтиків, які собі не дозволяють з’явитися вночі до коханої без квітів.
Інколи мене навідувала Моніка. Батькам казала, що йде в магазин або згадала про якусь річ, що не повернула подружці, а завтра їй цього до смерті треба. Добре, що батько не пропонував підкинути її машиною. Моніка тепер вчиться не менш як до іспитів. Бо попереду вступні екзамени. Найняли якогось професора математики, який приходить додому, а батьки наказують йому давати Моніці задачі чим поважче. Звичайно, таких задач не буде на іспитах, оскільки в школі ми цього не вчили, але все одно батьки змушують її вчитися. Мабуть, намагаються показати, що вона нічого не вміє, і треба ще вчитися й вчитися. Тобто ціле життя. Про це ще Ленін казав, і її батьки теж повторюють, бо Ленін дурниць не вчить. Якщо вона не буде вчитися, то нікуди не вступить, а коли не вступить, то… Ну, мабуть, тоді — кінець світу. А коли вона все зробить, і залишається трошки вільного часу від навчання, і вона каже, що хоче піти у кіно з подружкою чи кудись іще, вони одразу починають заперечувати: типу, коли в тебе залишається так багато часу на кіно, то ось — пери свій одяг, прасуй. Вона увесь час під їхнім пильним наглядом. Здається, що вони трясуться, щоб нічого з нею не сталося до іспитів, якби могли, чергували би біля неї, підмінюючи одне одного, як біля місячного немовляти.
Колись братко їй заздрив, бо вона була маленька, і практично всю увагу батьки приділяли їй, а тепер він задоволений, що батькам по барабану, як він живе. Батьки перетворили Моніку з балуваної донечки ледь не на песика, якого бажали видресирувати на свій манір, — так вона мені розповідала. Одного разу від цього всього стався перебір. Моніка зібралася піти поїздити на конях, а вони не пускають, вона гупнула дверима і пішла. А коли поїздила, то в її голові якось думки уклались. Моніка каже, що інколи не можеш нікому, крім коня, відкритися, тільки він один її зрозуміє. Вона налаштувалася ще раз поговорити з батьками про все, щось пояснити, але наступного дня дізналась, що вони вже подзвонили до адміністрації і заявили, що вона більше не буде відвідувати заняття з верхової їзди. Батькам примарилось, що їзда на конях — це погано для ніг, а ще, не дай боже, впаде, струс мозку дістане напередодні екзаменів. То нехай надягнуть Моніці шолом, бо раптом цегла впаде. Крім того, Моніка розповідала, що заняття з їзди верхи означає, що треба теж дбати про свого скакуна, вони прив’язуються до людей майже як песики. А тепер батьки від неї і його забрали. І це сильніше потрясіння, ніж впасти з коня.
А ще більший прикол, що братко почав їй натякати і розпитувати, чого вона ходить у поліклініку до бабського лікаря. Він не стежив, але звідкись дізнався. І як тільки щось йому не до вподоби, тут одразу: «Може, хочеш, щоб батьки поцікавились і допомогли уладнати твої проблеми?». «Що за маячня, — відповідає Моніка, — мені труси натерли, ти на тому городі пополов би цілими днями, ще б не те поналазило». Але братко гонить своє. Думаю, це справа рук Едити, іншого варіанта немає. Бо Моніка про це нікому ні слова, проте якось зустріла Едиту в поліклініці і страшенно розгубилась. Можливо, та подивилась на її талончик чи бачила, з якого кабінету Моніка вийшла, або мала знайомих, яких розпитала. Але іншого варіанта нема. Для мене теж цей варіант реальний, хоча я й утримався від коментарів. Вочевидь, Едита прагне Моніку загнати в кут, а потім прийти мене втішати. Діваха, що ходить з вічним дашком на голові, могла до такого додуматися. Спершу лист мені написала, потім братку настукала. Напряму батькам подзвонити, мабуть, не наважилась. Але бідолаха, вона навіть не знає, що в неї жодного шансу. А можливо, знає, тому й намагається помститися. Однак я не маю що сказати ні їй, ні братку Моніки. Чим їх настрашу?