Хроніки Південного

Разом із Мамонтовим[30] ми репетували: «Гей, гей, гей! Ми мусимо змінити цей світ!». Хоча нічого змінювати ми не збиралися. Цілого світу — тим паче. Світ і без нас мінявся, і треба сказати — не в гірший бік. Ми тільки подивилися по тєліку, як підіймали литовський триколірний, і нам це сподобалось. Ми причепили собі значки Саюдісу, помахали прапорцями… А що ще ми могли зробити? Потяг рушив, і машиністами були не ми. Ми лише застрибнули у вагони, і було зовсім добре, а коли чогось бракувало, самі це робили, на кшталт сьогоднішньої дискотеки «Фойє». У нас нарешті з’явилась можливість вибору. Ми могли піти до MAX’у, але ми вже не хочемо, тому що самі робимо краще. Хоча дівки туди ходять. Вони штукатурки накладуть і проходять за старших, однак, на мою думку, їх туди пускають зовсім не тому, що вони старші на вигляд, але це не моя справа. Мені більше нічого не треба, тільки танцювати з Монікою, і тоді здається, що «Фойє» і є саме тим, у чому ми з нею найбільше схожі.

 — О, привіт, — чую я за спиною.

Я обертаюсь. За мною стоїть Юрґа, а за нею — Мінде. Весь вишкіряється, у шкірянці металургів, а Юрґа — в шкіряних чоботях аж до колін. Чую, що Мінде знову зганяв до москаляндії і нічого мені не сказав.

— Привіт, привіт, — кажу. — Як ти тут опинилася?

— Ну, мені Мінде сказав.

— A.

— Класно ви надумали з «Фойє».

— Ну, так.

Мені однозначно не подобається, що Юрґа з Мінде. Я сам з того аж здивувався, що це мені так не сподобалося. У мене тепер з Монікою все більш-менш чікі. Останнього тижня вона ніби зірвалась — почала плести батькам, що їй потрібно до одної чи іншої вчительки. Ну ось, ми й вчимося, багато базаримо про книги, про музику. Позаяк вона бачить по-іншому, явно, що музикалка дала своє. Отож є про що посперечатися.

Можна сказати, майже ідилія. Однак коли побачив Юрґу з Мінде, чомусь збісився. Може, й не страшно, але ж пропав мій запасний варіант. По правді, мені цього запасного варіанта не треба, і взагалі це не варіант, бо і я для неї теж запасним міг бути. Я про це майже й не думав, але вистачило побачити, як одразу щось здійнялось усередині. Чомусь пропало бажання танцювати.

— Моніко, як тобі в костелі щонеділі? — підкидую я запитання без остраху черговий раз її роздратувати.

— Чудово, скоро зможу до семінарії вступати, — не моргнувши, відповідає вона.

— А я збираюся поїхати до Вільнюса, на день відкритих дверей. Подивлюсь, що там розповідатимуть про журналістику.

Ми їдемо з нею разом до Вільнюса. Моніка наплела батькам, що там якісь підготовчі курси до олімпіади, якщо їх не відвідувати, то нема жодних шансів перемогти. А коли переможеш, дають додатковий бал, з яким легше вступити. Ймовірно, що Моніка теж подумує про журналістику. А чому ні? Поки що в її голові коні, але ж не будеш навчатися їздити на конях. А журналісти мусять правду писати, тому це схоже на юридичний.