Хроніки Південного

Коли їдеш у поїзді з таким своїм теплим, усередині вібруючим інструментом, коли довкола темрява, розумієш, що ви разом на колії, і що немає жодних рівнянь IF… THEN… бо існує лише одна колія. Нема більше вибору, жодного запасного варіанта, та й не потрібно. Нічого більше не треба. Можливо, трошки більше свободи. А ми тепер рухаємось в сторону свободи. Треба тільки мати терпіння.

Дивно, але більше немає бажання розповідати і вихвалятися тим, як і скільки разів брав участь у конгресі. І більше не думаєш про інших дівок, не порівнюєш, не думаєш, яка з них крутіша, котра з них більш подобається, оскільки з нею будеш виглядати крутішим.

Тут усе по-іншому, тут все щось серйозне і правдиве. І тоді розумієш, що навіть ЯКЩО не зможеш грати в регбі, ТОДІ все одно буде Моніка. Здається, що не було такого рівняння — Моніка чи регбі. Якби треба було вибирати, було б неймовірно важко, а тепер так здається, що хтось за мене робить вибір. Звільняє від головоломок. Як звільнили від співу в хорі. І хоча нема бажання нічого розповідати, все одно відчуваєш, що думаєш про Моніку. І нікому з команди регбі нічого про неї не міг би розповісти, бо вони всі про дівок говорять зі стьобом. А про поезію там ніхто не говорить. Ймовірно, що все у цьому житті відбувається саме собою. Все саме відсіюється, відпадає. Якось виростаєш. Як та змія, зі шкіри вилазиш, або змінюються клітини. Я сім років грав у регбі… Можливо, що я заслабий, щоб вибирати, і тому комусь стало трошки шкода мене?

А ще стало байдуже, що Моніка не все любить з того, що я роблю, або що ми не в усьому однодумці. Вона мене діставала зі своєю соул-музикою, я не міг цього терпіти, просто діяла на нерви, а я дратував її рейвом або роком. А ще митцями, які, за словами Моніки, були справжніми покидьками. Коли Юрґа розповідала мені про постмодернізм або тлумачила різні фотографії, воно не укладалось у моїй голові. А те, чого я не розумію до кінця, мені здається якоюсь абракадаброю, і тому трошки лякає. Я вважав, що всі митці диваки, тому що знають набагато більше про те, чого я не можу збагнути. Однак Моніка навіть більше за мене самого вірить, що я вступлю, і якщо не на журналістику, то на філологію точно. «Тебе так захоплює читання, — каже вона, — що мені перед очима досі стоять образи твоїх розповідей про те, як ти з Мишкіним сидів на лавці, або гуляв з Мачернісом по узбережжю Дубіси, чи перетворив регбістів на чайок».