Божі воїни
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 966-365-101-6
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Божі воїни». Краткое содержание книги:
«Божі воїни» — друга книга трилогії про Рейневана, продовження роману «Вежа блазнів».
Спекотного літа 1427 запах крові стояв у Празі. Папська булла перетворилася на вогонь та меч для гуситів, які, назвавши себе божими вошами, стали на криваву стежку війни. Релігійна війна в центрі Європи залишає по собі згарища й купи трупів. І звісно, не обминає Рейневана, сміливого воїна, але безталанного коханця. Майстер потрапляти в халепи та скрутні ситуації, Рейневан все-таки виходить сухим з води — волею провидіння та завдяки допомозі товаришів. Разом із Божими воїнами він веде боротьбу за істинну віру, мститься за кривди та несправедливість. І нарешті знаходить справжнє кохання…
— Я не буду втікати, — заявив Рейневан, якому вже набридло мовчати. — Можу дати слово. Поклястися хрестом і всіма святинями!
Лицарі вибухнули диким і сердечним сміхом. Дахсові аж сльози виступили на очі.
— Ой, пане Беляу, — він витер сльози зі щік. — Ну й розвеселив ти мене. Поклянешся, кажеш? Та клянися собі, скільки хочеш? А ми тимчасом зв’яжемо тебе кавалком міцного мотуза. І на хлопську шпортаву кобилу посадимо, щоб тобі часом чвалувати не запрагнулося. Усе це просто так, для певності. Нічого особистого.
Збори тривали недовго, і вони вирушили. Рейневанові, згідно з обіцянкою Дахса, зв’язали руки, без зайвої жорстокості, але надійно і міцно. Згідно з обіцянкою, посадили на коня, а точніше — на паскудну, неповоротку шкапу, яка, крім назви, з конем не мала нічого спільного, кривуляла на задні ноги і цілком очевидно була нездатна не тільки до чвалу, а й навіть до клусу. На такому “скакуні” й справді годі було мріяти про втечу: на ньому не вдалося б обігнати навіть пари волів у ярмі.
Вони їхали на схід. У бік Єленя-Гури. У бік тракту, що сполучав Згожелець зі Свидницею, Нисою і Ратибором.
“Їду до Шльонська, — подумав Рейневан, чухаючи носа, який свербів, об комір плаща. — Повертаюся до Шльонська, як і обіцяв. Як поклявся. Собі та іншим.
Флютик, якби знав, певно, тішився би. Початок листопада, усього чотири дні після Дня Померлих. До Різдва ще купа часу, а я вже у Шльонську”.
Вони їхали на схід. У бік Єленя-Гури. У бік тракту, який називали Підсудетською дорогою, і який сполучав Згожелець зі Свидницею, Нисою і Ратибором. І проходив через Франкенштейн. І неподалік замку Штольц.
“Замку, — думав Рейневан, тручись носом об комір, — в якому перебуває моя Ніколетта. І мій син.”
Близько полудня вони добралися до села Гермсдорф. Тут вони поїхали швидше, погнали коней, тривожно позираючи в бік гранітної скелі і вежі замку Хойнік, що височіла над поселенням. Мікулаш Дахс, застерігаючи перед можливими підступами імовірних переслідувачів, наказав поблизу Хойніка зберігати особливу пильність. Глузд підказував, що Янка Шаффа в замку бути не могло, шлях через карконоські урочища і котловини мусив зайняти йому набагато більше часу, ніж їм, що їхали гостинцем. Але тривога не покидала їх доти, доки замок не зник з їхніх очей.
Вони минули в улоговині Цепліце, село, яке славилося своїми теплими джерелами і цілющими водами. Незабаром побачили і Єленя-Гуру, дзвіницю парафіяльного костелу і башту замку, що здіймалася над містом. Замок нібито збудував понад триста років тому Болеслав Кривоустий, князь полян, а розбудував двісті років тому його пра-пра-пра-і-ще-щось-там-внук, Болько I Свиднинький.
Лібенталь, який очолював ескорт, розвернув коня, під’їхав, сперся стременом на стремено Рейневана. Потім витягнув ніж і перерізав ним пута на руках.
— Ми їдемо через місто, — сухо сказав він. — Я не хочу, щоб люди витріщалися. І пліткували. Розумієш?
— Розумію і дякую.
— Рано дякувати. Бо знай: спробуєш штучок, то оцим-от цизориком вуха тобі відріжу. Клянуся святою Трійцею, що це зроблю. Хоч би мені й довелося це у Біберштайнів спокутувати, відріжу тобі вуха. Май це на увазі.
— Май ще й те, — додав фон Прідланц, світловусий, — що хоча тобі з нами неволя, від інших тебе може гірша прикрість спіткати. Ті, що тебе переслідують, лиху долю тобі готують, муку і смерть, пам’ятаєш, що Дахс говорив? А звідки знаття, чи за нами хто не їде? Може, Фольч і той другий, Варнсдорф з Рогожця? Може, де Бергов? Клюкс? Янко Шафф? А тутешні місця, би ти знав, то якраз маєтки Шаффів та їхніх родичів і свояків: Німпчів, Цедліців, Редернів. Навіть якби ти від нас утік, далеко не зайдеш. Злапають тебе мужики, своїм панам видадуть.
— Як пити дати, — кивнув головою третій з ескорту. — Доправди, ліпше тобі датися, щоб ми тебе у Штольц доставили. На пана Біберштайна милість розраховувати.
— Я не буду пробувати втікати. — запевнив Рейневан, розтираючи зап’ястя. — Я не боюся Яна Біберштайна, бо не почуваю за собою жодної вини. Доведу свою невинність.
— Амінь, — підсумував Лібенталь. — То в дорогу.
На постій і нічліг вони зупинилися відразу за Єленя-Гурою, у селі Майвальдау. Повечеряли абичим, а переночували в сараї, в якому вітрисько, що знову віяв від гір, свистів у численних дірках у стінах і даху.
Рейневан, втомлений переходами, заснув швидко. Настільки швидко, що ява перейшла в сон гладко й непомітно, нереальність плавно зайняла місце реальності. “Ух, ух, панове, як мені кортить до якої-небудь баби.” “Кат би тебе, Прідланц, і встрелило тобі згадати, тепер не засну.” “Нічого, незабавки будемо у Свидниці, я знаю там один борделик… А в Рихбаху на підгородді знаю двох веселих дівчат, швачок…”