Божі воїни
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 966-365-101-6
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Божі воїни». Краткое содержание книги:
«Божі воїни» — друга книга трилогії про Рейневана, продовження роману «Вежа блазнів».
Спекотного літа 1427 запах крові стояв у Празі. Папська булла перетворилася на вогонь та меч для гуситів, які, назвавши себе божими вошами, стали на криваву стежку війни. Релігійна війна в центрі Європи залишає по собі згарища й купи трупів. І звісно, не обминає Рейневана, сміливого воїна, але безталанного коханця. Майстер потрапляти в халепи та скрутні ситуації, Рейневан все-таки виходить сухим з води — волею провидіння та завдяки допомозі товаришів. Разом із Божими воїнами він веде боротьбу за істинну віру, мститься за кривди та несправедливість. І нарешті знаходить справжнє кохання…
— На випадок цього замаху, — сказав він, — може, буде краще, якщо мої Вершники…
— Твої Вершники, — єпископ гримнув кулаком по столу, — мають сидіти тихо в Сенчсенберзі! Я сказав! Надто вже багато про цих Вершників говорять! Гейнче дивиться мені на руки, він би втішився, якби міг мене пов’язати з Вершниками, з тобою, з чорною магією і чарами! Надто вже багато про вас балакають, надто багато гуляє чуток!
— Ми старалися, щоб вони гуляли, — спокійно нагадав Стінолаз. — Щоб викликали страх. Врешті-решт, це наша спільна ініціатива, любий єпископе. Я робив те, що ми вирішили. І те, що ти особисто наказував мені зробити. Задля справи. Ad maiorem Dei gloriam.
— Задля справи? — єпископ відпив з келиха, скривився так, ніби це була жовч, а не рейнське. — Гуситських шпигунів та співчуваючих, з яких можна було би видушити інформацію, ти вбивав холоднокровно. Для задоволення. Для втіхи від убивства. Так що не говори, що це було для слави Божої. Бо Бог ось-ось впаде у гнів.
— Тож залишмо це питання, — обличчя Стінолаза не здригнулося, — вирішувати Богові. Я підкорюся наказу, єпископе. Мої люди залишаться в Сенсенберзі.
— Це я розумію. Це я розумію, сину. Залишаться в Сенсенберзі. А ти, якщо тобі потрібні люди, підбери собі кого-небудь із моїх найманців. Хочеш, то бери.
— Дякую.
— Я собі думаю. А тепер уже йди. Хіба що ти маєш щось до мене.
— Так склалося, що маю.
- І що таке?
— Дві речі. Перша — застереження. Друга — прохання. Покірна супліка.
— Я весь перетворився на слух.
— Не нехтуй Рейнмаром з Беляви, єпископе. Ти не віриш у чудеса, кепкуєш з Таємних Знань, до магії ставишся з презирливою усмішечкою. Це не дуже розумно, єпископе, не дуже розумно. Magna Magia існує, а чудеса трапляються. Одне чудо я недавно бачив. І саме біля Рейневана.
— Справді? І що ж таке ти бачив?
- Істоту, якої не може бути. Яка не може існувати.
— Гм. То, може, ти випадково, мій сину, подивився у дзеркало?
Стінолаз відвернувся. Єпископ, хоч і тішився вдало пущеною шпилькою, не усміхнувся. Він перевернув клепсидру — минула media nox[170], до officium matutinum[171] залишалося близько восьми годин. “Саме час нарешті йти спати, — подумав він. — Я забагато працюю. І що я з цього маю? Хто це цінує? Папа Мартін, цей мудак, zum Teufel mit ihm[172], далі не хоче чути про архієпископство для мене. Дієцезія далі формально підпорядкована Гнєзну!” Він обернувся до Стінолаза. Його обличчя було серйозне.
— Застереження я зрозумів. Я візьму його до уваги. А прохання? Ти згадував про прохання.
— Я не знаю, які в тебе плани, єпископе. Але я хотів би, коли настане час, могти зайнятися цим Рейневаном… власноручно. Ним і його товаришами. Я хотів би, щоб ваша достойність мені це пообіцяла.
— Обіцяю, — кивнув єпископ. — Ти їх матимеш.
“Якщо це буде в інтересах моїх і Церкви”, - подумки додав він. Стінолаз подивився йому в очі і всміхнувся.
Вони їхали дорогою, що проходила вздовж берега Бобра, який мчав бистринами, між двома рядами вільх і в’язів. Погода покращилася, часом навіть проглядало сонце. На жаль, рідко і ненадовго, але що тут дивуватися, це ж був уже листопад. Точніше, сьоме листопада. Septima Novembris. П’ятниця.
Вільрих фон Лібенталь, якого Біберштайн відзначив тим, що довірив командувати ескортом, був родом з Мейсена. Він — нібито — був споріднений з вельможними Лібенталями з Лібенталя під Львувеком. Йому подобалося це підкреслювати. Але, загалом, то була одна з небагатьох його вад.
Мало чим — у сенсі вад — можна було дорікнути й решті членів ескорту. Рейневан подумки дякував провидінню, усвідомлюючи, що йому могли трапитися набагато гірші.
Бартош Строчіл називав себе сілезцем. Рейневан невиразно пам’ятав, що якийсь Строчіл і справді мав аптеку у Вроцлаві, але волів не з’ясовувати спорідненість.
— Я знаю, — бозна-вкотре повторював Строчіл, погойдуючись у сідлі. — Я знаю у Свидниці приємний бордельчик… А в Рихбаху на підгородді я знав двох веселих дівчат, швачок. Щоправда, це було зо два роки тому назад, могли, курви такі, заміж повиходити…
— Це можна було би перевірити, — зітхав Стош фон Прідланц. — Зупинившись тамка…
— Треба буде.
— Йо, йо, — говорив Отто Кун. — Тра буде.
Стош фон Прідланц, лужичанин, але з чеським корінням, був клієнтом Біберштейнів — як і його батько, дід і, мабуть, прадід. Отто Кун походив з Баварії. Він не хвалився цим, будучи радше мовчкуватим, але якщо вже озвався, гортанне клекотання не залишало сумнівів: так ображати прекрасну німецьку мову могли виключно баварці.
170
Північ (лат.).
171
Ранкова молитва.
172
Чорт би його забрав (нім.).