Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
Гольт глянув на її бліде, вороже, відчужене обличчя, і його враз охопило почуття глибокого розчарування.
— Ти маєш рацію, — стомлено мовив він. — Тепер я знаю, що то була помилка. Але ти все ж повинна мене зрозуміти.
— Ні! — різко сказала вона. — Ти в мені глибоко помиляєшся. Я перш за все німка! У мене ти не знайдеш і краплини співчуття своїм безглуздим витівкам.
— Як же так, як же так! — розгублено промимрив Гольт. — Хіба ж не ти збила мене з пантелику своїми розмовами про російську душу?
— Ага, он ти про що! — процідила вона з якимось вкрай дивним виразом на обличчі.— Виходить, я винна у твоєму безглузді?
— Так, ти! — крикнув він, не тямлячи себе від люті. — Подумай трохи, і ти пригадаєш!
— Е, ні, голубчику, — сказала вона тихо, але з погрозою в голосі.— Так не вийде! Ти що ж, і мене хочеш втягти в цю історію? Але не надійся. У мене характер твердіший за твій. — Вона сперлася на курильний столик і наблизила до Гольта перекошене від люті обличчя. — Не доводь мене до того, щоб я зверталася по допомогу до Ціше.
Гольт відчував, що зовсім втрачає самовладання. Йому хотілось закричати на неї. Але несподівано його охопило почуття безпорадного розпачу і безсилля. Він понуро сидів у кріслі. «Отже, все, що вона говорила про російську душу, — пусте базікання, — промайнуло у нього в голові.— Всерйоз вона про це й не думала».
— Шукай причину в самому собі, — знову заговорила фрау Ціше, — в нашіптуванні твого батька, у твоїй м’якотілості, у твоєму лібералізмі, негідному порядного німця!
«Ну, це вже занадто», — обурився Гольт. Гнів розбурхав і в ньому підлі думки.
— Погрожуєш?.. — сказав він. — Тобі зовсім немає рації залякувати мене своїм чоловіком! Хіба ти наважишся нацькувати його на мене? Адже і я міг би розповісти йому… досить цікаві подробиці з твого життя.
Він висловився зовсім недвозначно. Вона вм’яла в попільницю недокурок. Гольт з задоволенням помітив, що зачепив у ній потрібну струну.
— Так, виходить, ти ось який! — сказала фрау Ціше. — Таким я тебе ще не знала!
— Ти перша почала, — огризнувся він.
Обоє замовкли.
— А я думав, що ти мені допоможеш, підтримаєш, — почав він. — Але, виявляється, ти страшенно лицемірна…
Вона не дала йому закінчити фразу:
— Ти не маєш права так зі мною розмовляти!
— Не маю права? Тоді мені хотілося б знати, що потрібно ще з тобою зробити, щоб дістати таке право?
Вперше в житті Гольт заговорив так цинічно. Ці слова вразили її, як удар по обличчю.
— Все! — сказав він. — Я йду! — Йому не хотілося більше її ображати. Ні сорому, ні задоволення він уже не відчував. В цю мить ним опанувала тільки байдужість, за котрою загрозливо причаївся темний страх. В коридорі Гольт довго не міг знайти свою каску, а коли нарешті побачив її на солом’яному стільці, двері з вітальні розчинились. Перед ним стояла фрау Ціше. На зблідлому обличчі палали темні очі. Вона сказала тихо, але дуже виразно:
— Безстидник! Зараз же проси в мене пробачення!
Гольт здивовано подивився на неї і вже не міг відірвати погляд від її очей.
— Мені дуже шкода, — сказав він і взяв її за руку. — Пробач мені.
— Ти й справді хотів піти? — запитала вона згодом.
— Так.
— А про мене ти не подумав?
— Ні. Але й мені без тебе було б важко!
— Дурненький, безсоромний хлопчисько! — шепотіла вона.
— А ти лицемірка, — мовив він, все ще сердитий.
— Зараз я не лицемірка, — прошепотіла вона, пригортаючись до нього.
Їх сполохало завивання сирен.
Подавався сигнал попередження. Поки Гольт одягав мундир, вона увімкнула в вітальні радіо:
«Великі з’єднання ворожих літаків над Гельголандською бухтою!»
Судячи з цих даних, літаки тримали курс не на них.
— Даремно ми так поспішали, — мовив Гольт.
Герті накрила чайний столик у вітальні. Тепер вони сиділи в темряві перед розчиненими навстіж вікнами. Незадовго до півночі сирени провили повітряну тривогу.
— Мені слід було б одягтися, — сказала фрау Ціше, вона все ще була в кімоно.
— Це ті, що вже відбомбились і летять собі геть, — заспокоїв її Гольт.
Протягом двадцяти хвилин над їх головами пролітали бомбардувальники. Десь північніше від них гуркотіли зенітки. Вони вдвох стояли біля вікна. Сирени просигналили відбій. Фрау Ціше несподівано сказала:
— Я зараз подзвоню на батарею і запитаю про тебе.
— Просто серед ночі? Незручно. А втім, можеш подзвонити, але запитуватимеш лише в тому випадку, якщо відповість Готтескнехт; він, мабуть, ще й досі сидить на командному пункті.