Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
Але тут втрутився Вольцов:
— Облиш його, Хрістіан! Ціше тепер, як і ми, — старий вояка!
Гольт і Гомулка перезирнулися.
Ввечері Ціше все ж довелося відправити в санчастину. Він, як і раніше, не переставав тремтіти.
— Будемо сподіватися, що він не залишиться навіки трясуном, — сказав Рутшер.
Але санітар тоном знатока відповів:
— Нічого страшного! Введемо йому пронтозіл — і все як рукою зніме!
Вольцов пробув весь день у їдальні. Ввечері він розповідав:
— Там сидять есесівці, які охороняють російських полонених. Таке говорять, що аж вуха в’януть!
Вночі небо аж гуло від бомбардувальників. Далеко на сході падали сигнальні ракети.
— Це Дортмунд! — сказав Гольт. Він був тепер командиром гармати «Берта». Навколо все здригалось від стрілянини зеніток. Незабаром і сто сьома батарея відкрила вогонь.
А вранці учителі майже нікого не застали на уроках. Гольт, Гомулка і Вольцов допомагали встановлювати на вогневу позицію гармату «Антон», що прибула з ремонту. Їй приварили нового накатника. Військовополонені опорядили окоп. Вольцов наказав обслузі чистити боєприпаси.
— Я не хочу, щоб у мене знову заклинило гільзу, — заявив він.
Хлопці пороздягались до пояса і старанно взялися до роботи.
— Тут, біля гармати, життя ще сяк-так можна терпіти, — мовив Гольт.
Після обід оголосили тривогу. В повідомленнях про повітряну обстановку згадувались Людвігсгафен, Мангейм і Швейнфурт. Інші з’єднання бомбардувальників летіли через Альпи в південні і південно-східні райони Німеччини.
Надвечір Гольт, перевтомлений, лежав на постелі. Та ось Гомулка, просунувши в двері голову, покликав його надвір. Він був дуже схвильований.
— Глянь, що робиться!
Біля дерева група військовополонених засипала бомбову вирву. Конвоїр-есесівець вдарив прикладом одного з полонених і, коли той упав, почав люто топтати його ногами.
Гольт рвонувся назад у барак, де Вольцов, Феттер і Рутшер грали в карти.
— Гільберт! — крикнув він. — Там, надворі, есесівець б’є полоненого!
— Ну то що? — здивувався Вольцов. — Яке мені діло до росіян?
«Справді, яке нам діло до росіян?»
— Але ж ми не повинні такого допускати, Гільберт!
— Відчепися од мене з своїми дурницями! — розсердився Вольцов.
Та Гольт наполягав:
— Колись ти мені заприсягся, якщо я тебе попрошу…
«Що я роблю!» — раптом схаменувся він.
Але Вольцову аж ніяк не хотілося вв’язуватись у цю авантюру.
— Невже ж ти сам не впораєшся з отим типом?
Гольт тепер уже ясно усвідомлював: «Це безглуздя!»
— Якби в мене був дядько генерал, я обійшовся б без помічників.
Вольцов все ще вагався. Але ним опанувала лють. Він ляснув картами об стіл і сердито глянув на Гольта:
— Власне кажучи, мені все одно, кому затопити в пику.
Гольт бачив, що Вольцову дуже не хочеться виконувати свою обіцянку.
Феттер розчинив вікно, і всі повисовувалися надвір. Побитий полонений все ще лежав на землі. Інші продовжували працювати. Конвоїр стояв трохи віддалік. Вольцов попрямував до нього ріллею.
— Ей ти! — крикнув він на ходу. — Може б, ти поводився трохи пристойніше!
— Це погано скінчиться, — прошепотів Гомулка.
Не чути було, що відповів есесівець, до них долинули тільки слова Вольцова:
— Хто я такий? Старший курсант Вольцов. Цього з тебе досить?
Есесівець знову щось сказав, потім відступив крок назад і підняв карабін.
— Лупцюй цих Іванів у себе в таборі,— продовжував лаятися Вольцов, — а не тут, у нас на батареї!.. Ти! — крикнув він і, підбігши до конвоїра, ухопив його за груди. — Ти на кого піднімаєш зброю? З глузду з’їхав, чи що? Ще не вистачало, щоб німці стріляли в німців! — Він з силою трусонув есесівця, повернувся і пішов назад.
Не говорячи ні слова, Вольцов знову сів за стіл і взявся за карти.
— А той таки добре злякався! — сказав Феттер.
— Помовч! — крикнув Вольцов. Потім, звертаючись до Гольта: — Перший і останній раз я дозволив тобі втягнути мене в таку історію! Ну тебе до біса з твоїми безглуздими ідеями! Ти надто тонкошкірий!
Гольт рвучко повернувся.
— Он як! — сердито крикнув він. — Отже, ти хочеш сказати, що нашій дружбі кінець! Тоді говори прямо! Чи, може, ти думаєш, що я тебе боюся?
Вольцов здивовано подивився на Гольта:
— Ти що, з глузду з’їхав? Я ж з тобою не бився!
— У й-єд-єдності наша с-сила, — заїкаючись, намагався примирити їх Рутшер.
— Знову ти заїкаєшся, хлопче! — сказав Вольцов. — Треба тобі ще раз вирізати гланди!