Філософія як історія філософії: Підручник

Володарями дум революційної молоді другої половини XIX ст. (в тому числі й тих, хто стояв біля джерел російського марксизму) були «революціонери-демократи» В. Г. Бєлінський (1811 — 1848), М. Г. Чернишевський (1828—1889) і філософ-позитивіст, лідер російського «нігілізму» Д. І. Писарєв (1840—1868). Бєлінський пройшов складну еволюцію (був фіхтеанцем, шеллінгіанцем, гегельянцем, фейєрбахіанцем і, нарешті, став «соціалістом» і «атеїстом»). «Із співчуття до людей Бєлінський готовий був проповідувати тиранство і жорстокість. Кров необхідна. Для того, щоб ощасливити більшу частину людства, можна знести голови, хоч би й сотням тисяч. Бєлінський — попередник більшовицької моралі. Він говорить, що люди настільки дурні, що їх необхідно силою вести до щастя. Бєлінський зізнавався, що будь він царем, то був би тираном в ім’я справедливості»[184]. Фанатична непримиренність «несамовитого Віссаріона», як називали його колеги-однодумпі, до всього, що «не відповідало» в певний момент його поглядам, красномовно виявилося в брутальних нападках на творчість М. Гоголя, Т. Шевченка та ін.

Аналогічною є й постать іншого «наставника» ліберальної молоді — Чернишевського. «Чернишевський, — характеризував його Бердяєв, — не був людиною високої культури... Йому був притаманний несмак, принесений семінаристами та різночинцями»[185]. Саме фантазія Чернишевського створила моторошний образ революціонера (Рахметова) — своєрідного революційного «страстотерпця», який і себе не жалів, і до інших був нещадним. Цим образом, як відомо, «надихались» майбутні комуністи «з холодною головою та гарячим серцем». А чи не таким був головний герой майбутньої радянської літератури — комуніст, який завжди «горить» на роботі, забуваючи про власну сім’ю, відпочинок, звичайні людські радощі? Це було джерело майбутньої більшовицької філософії «жертовності», яка приносила в офіру «справі революції», «справі комунізму» реальних людей, конкретних індивідів, в ім’я яких на словах і здійснювалася революція та «будувався комунізм».

Що ж до толерантності до іншої точки зору, то тут Чернишевський був «двійником» Бєлінського. У скандальній «полеміці» з видатним українським мислителем П. Юркевичем, яка перетворилася, по суті, на цькування останнього, полемічний «стиль» Чернишевського був таким, що «єдиний урок, який міг бути видобутий з його писань, у тому й полягає, що найкращими аргументами у філософській суперечці є злосливе глузування та особиста образа»[186].