Щоденник моєї секретарки

Мимоволі у голові спливають асоціації з батьківщиною. Точно так розвиваються події за три тисячі кілометрів звідси, у країні, яка вважає себе географічним центром Європи. Навіть портретну схожість персонажів можна знайти при бажанні — он ті три рибки, що тягнуть ласий шматок — викапані гуманоїди. Якийсь серед скатів — Паша Павлюк, чи то його місце серед мурен, а скати — це донецькі? Англійці, що усіх боків клацають спалахами та муркотять відеокамерами — це СNN та ВВС. Цікаво, а де тут я?

Несподівано бійка вщухає. Учасники шоу буквально в один момент заспокоюються і ховаються хто куди. Серед туристів хвиля нерозуміння. «Shark!» — вигукує хтось. Я починаю шукати очима — дійсно, в темряві, за межами освітленого рингу промайнула швидка тінь. Потім вискочила з іншого боку. Акула! Невеличка, рифова, метри з півтора. Вона не виходить на світло, але почувши нового учасника подій, уся банда миттєво розлітається хто куди, кинувши недоділену їжу. Тут навіть асоціацій не потрібно. Прийшов Папа. Головний. Мальдівський Кучма. І якби не те, що він не любить софітів, спокійно з’їв би усю здобич та ще й кількома бійцями закусив. Але світло — воно заважає, тому тутешній рифовий Кучма крутиться навколо яскравого рингу і врешті–решт залишає його ні з чим.

Бійка одразу спалахує знову, проте вже без колишнього ентузіазму — чи то гладіатори втомилися, чи то відчули, що існує сила, сильніша за їхню, та зрозуміли, що просто ламають комедію?

Втомився і я — від думок, від інформації, від нерозуміння того, що відбувається. Від того, що сиджу на острові, як Робінзон, а десь там триває війна. Війна за мою країну, але без моєї участі.