Слiди на дорозi

— На цьому пості у них є тепловізор?

— А фіг його знає. Він щоночі на різному пості.

Я пройшов вперед метрів п’ять, де було вище, і почав махати руками. Тиша.

— Ну, що… доведеться кричати, — сказав я.

— Черговий! — раптом, несподівано для мене, крикнув Фріц.

— Ти що, самий ініціативний? — почав було я, і похолов. За три метри від нас виросла постать з автоматом, спрямованим на нас, і українськими шевронами, які ще проглядалися на такій відстані…

«Триндець нам…», — подумав я…

— Хлопці, де ви ходите? Я повинен на посту стояти, як салага, і чекати на вас? Ви чого мене нервуєте? Я вже думав, що вас якась бабка в підвалі зачинила і здала в СБУ! — У темряві блиснули зуби ротного.

«…Ми ж паролю сьогоднішнього не знаємо. Він лише годину тому з'явився», — запізніло закінчилась моя думка.

— Так це, Командире, ми ж на завданні… — почав мимрити Фріц.

— Завдання… Ідіть переодягайтесь, через десять хвилин доповісте мені.

Підійшовши до будинку, я запропонував Фріцу, щоб він ішов відпочивати, а я на доповідь до ротного. Він, звичайно ж, радісно погодився.

— Тук, тук, — «постукав» я у ковдру, яка закривала вхід у кімнату Командира. — До Вас можна?

— Потрібно. То що ви бабці пообіцяли, що вона вас з підвалу випустила? — Ротному явно подобався його жарт про бабцю. Ну що ж, підіграю Командиру.

— Бабуля була, і направду відпускати не хотіла, — я засміявся.

— Ну, розповідай, як все пройшло? — переключився на серйозну розмову.

— Загалом про всі наші позиції місцевим добре відомо. Навіть про чергових на териконі. Єдина ділянка, де до нас можна підійти дуже близько — це стежка від криниці. Місцеві воду труїти найвірогідніше не будуть, бо самим потрібна, але варто перестрахуватись і ходити по воду лише після того, як почне темніти. А то в селі кожен собака знає, що ми там набираємо воду… і, причому, тільки ми. Бо місцеві ходять кудись в інше місце. Нехай якомога менше бачать, що ми там тусуємося. Ходити варто по троє і дуже обережно, а то одна тітка навіть запропонувала чекати наших біля криниці і по одному ловити… або валити, вже не пам’ятаю, яке дієслово вона використала. А про те, що ми живемо тут, у будинку, вони так і не знають досі. Але ми ж все одно збираємося звідси з’їжджати через пару днів, так?

— З багатьма поспілкувалися?

— Ну… дід, баба і чоловік з дружиною.

— А чого так мало?

— Мені видалося, що не варто сильно афішувати серед місцевих наш захід.

— Ну добре. Хтось був нормальний?

— «Підараси, сер». Вони таку нісенітницю несли, що на голову не натягнеш. Баба та придуркувата взагалі заявила, що це ми «Градами» самі по собі стріляли, щоб заодно і їх убити.

— Цікаво, а чого ж нам так сильно їх вбити хочеться? У неї були версії?

— Тому що вони, бачте, російською говорять.

Ротний задумавсь.

— Неймовірно, — Командир явно засмутився. — Їм потрібно терміново відрубати російське телебачення. Це навіть важливіше, ніж наша присутність тут. От би ще хтось на Київських пагорбах проявив волю до вирішення цієї проблеми…