Слiди на дорозi

— Ну що, пішли косити укроп?

Я відповів скромненьким смішком, і ми вийшли з дому.

Щоб потрапити на інший бік села, потрібно було обійти болото, яке в темряві хрєн пройдеш, тому потрібно було поспішати до темряви, щоб не палити себе ліхтариками серед очеретів. Сутінки — саме те. Нас здалеку не видно, ну а нам видно добре, що перед носом. А повертатися… щось придумаємо. Головне, щоб чергового, який заступить увечері, не забули попередити.

Вийшли. Два перевірених бійці, в горках традиційного російського крою.

— Ну що, вже не так засмучений через невисохлі черевики?

— Ага. Чого через них засмучуватись? У мене он уже і шкарпетки мокрі.

— Та, розумію.

Я ішов і прислухався, як чвакають ноги в берцях.

— Одного разу почався дощ і не припинявся чотири місяці. За цей час ми пізнали всі види дощу: прямий дощ, косий дощ, горизонтальний дощ і навіть дощ, який іде від низу до верху.

— Шо? — обличчя Фріца спотворилось подивом.

— Ну ти й нерусь, — добре, що він не ображався. — Це слова Фореста Ґампа, коли він у В’єтнамі був.

— Сам ти нерусь. Я перезасмаг у дитинстві, — ми обидва засміялись.

— Як Обелікс у дитинстві, перепив еліксиру?

— Хто? Якого еліксиру?

— Іди. Не звертай уваги.

От якби я почав розмову про якусь хєрню, то він би точно підтримав. Ми добрались. Уже саме й стемніло. Усе за планом.

— Що далі в твоєму геніальному плані? — пожартував Фріц.

— Імпровізація. А ти хочеш щось запропонувати?

— Ага. Повернутись у будинок і лягти спати.

— Ще встигнемо.

Ми пройшли будинків п’ять, і я думав вже стукати в двері, але Фріц вказав пальцем на якогось діда, котрий щось робив у себе на ґанку. Ми попрямували до нього.

— Здраствуйтє, дедушка!

— Здрастє, — дід випроставсь і подивився на нас.

— А можна у Вас папрасіть вадічкі папіть?

— Ну а чєво ж нельзя… Сейчас.

Дід зайшов у будинок. Я подивився на Фріца і прошепотів:

— Уяви, зараз різко виходить із дому з рушницею і з двостволки нас обох одним пострілом. І закінчиться наша розвідка, не розпочавшись.

Фріц єхидно посміхнувся і зробив два кроки в бік від мене. Двері рипнули, і дід вийшов з великою чашкою води, напевно, з літру. Підійшов до воріт, відкрив, покликав нас, ми увійшли. Я взяв чашку перший, зробив пару ковтків і передав Фріцу.

— Как Вам живьотса тут с укропамі?

— А што мне? Жена с дочкой уже давно виєхалі в Краматорск, а я астался за домам сматрєть.

— Нє страшна, што следующий снаряд в дом пападьот?

— Страшна, — погодився Дід.

— Патаму нужна гнать етіх вирадкав с нашей землі. Ви ж билі на референдуме?

— Не бил я ні на каком референдуме. Там как-та без нас абашлісь.

— Каво нас?

— Меня і жени с дочкай.

— Ну, вайна всьо-такі. К сажелєнію, нє всьо виходіт сейчас делать, как нужна. Укропи далеко тут стаят?