Майдан. (Р)Еволюція духу

Це виглядало карнавально, інколи навіть бурлескно. І, як це часто буває у здоровому народному середовищі, життя було щедро просякнуте елементами гумору — жартами, кпинами, жартівливими й навіть задиристими піснями, анекдотами, що врівноважували напругу подій, холод і безсонні ночі. А наявність часу і відсутність руху вимагали виходу енергій. Тож вони логічно трансформувалися у творчість. Тому на Майдані було, як в хаті, чисто прибрано, ані недопалка, ані пляшки, — сухий закон тримали бездоганно, і, як в українській хаті бувала пофарбована кольоровими глинами призьба та розмальована господинею чи обкладена кахлями піч, прикрашений вишитими рушниками божник, так майданівці прикрашали намети та інші об’єкти розписами й написами або плакатами. А ще розписували стіни будівель гаслами, творячи революційний стріт-арт.

Стояли ж на Майдані всі верстви населення України — робітники, селяни, будівельники, військові відставники, студенти, пенсіонери, офісні працівники, айтішники, дизайнери, художники… Вони всі й були творцями тієї величезної, героїчної динамічної інсталяції, схожої на природне утворення, такий собі грандіозний енваєрмент. Усе виглядало креативно, й візуальна та інформаційна пожива медіа-творцям була велика. Саме художники звернули увагу на просторово-ритмічні та фактурні й навіть архітектурні особливості барикад та естетику усього простору Майдану.

Усі гарячі зимові місяці протистояння українського народу злочинній корумпованій владі в серці Майдану перебували мит­ці, зокрема й художники. Вони були там насамперед як громадяни своєї країни, і не лише українці за національністю, а й росіяни, євреї, вірмени, грузини, азербайджанці, втім, усі як один — свідомі громадяни України. Перебуваючи в гущавині подій, во­ни малювали швидкі (Леся Хоменко), або, навпаки, ретельні, створені після довгого спілкування, виразні портрети протестувальників (Марина Соченко, Ігор Галан …). Писали плакати й оголошення, розмальовували каски та щити, створили велику ша­хівницю (Артем Стрембіцький), щоб можна було відволіктися, зіграти у шахи. А після перших розстрілів 21 січня, споруди­ли тимчасовий «Пам’ятник загиблим героям» (автор — Олег Харч) на вулиці Грушевського, між барикадами, де й полягли перші ге­рої — вірменин з Дніпропетровської області Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизнєвський з Білої Церкви.

Олег Смаль у досить небезпечному місці розташував свою виставку гострих і дотепних карикатур. У драматичні лютневі дні її спалили силовики.

Там же з’явилися об’єкти Єжи Коноп’є — три однакові за формою фігури-мішені. Одна мішень була «одягнена» в оранжевий з білими смугами жилет «будівельника» — такі носили журналісти, друга — в «медичний» жилет з червоним хрестом, а третя — була позначена лише жовто-блакитною стрічечкою — звичайного «вкраїнського повстанця». Усі вони опорою мали шини і кожна була прострелена цілим кетягом куль біля серця. Цинізм силовиків був безмежним: стріляли у журналістів і медиків з особливою пристрастю і глузуванням. Кількість поранених журналістів і розтрощених камер вражає, так само, як і факт численних поранень і побиття медиків. Художник такими простими засобами, використавши підручні на Майдані матеріали, лаконічно й влучно передав жорстокість й беззаконність спроб придушення народного протесту.