Тореадори з Васюкiвки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га
- ISBN: 966-7047-44-X
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Тореадори з Васюкiвки». Краткое содержание книги:
— Везiть до школи! Займайте школу, i клуб, i правлiння! Там усе одчинено!
А трактор усе хурчав i хурчав, аж звискував, та не мiг зрушити з мiсця.
Мiй тато командував там, вигукуючи:
— Переключай на першу! Лiворуч верни, лiворуч! Давай задню! Тепер вперед!
То було кляте мiсце. Там завжди калюжа i болото навiть у найсухiшу погоду. I завжди застрявали машини. А тепер вiд дощу воно зовсiм розкисло i просто засмоктувало, як драговина.
Зненацька здалеку, з берега, долинув вiдчайдушний пронизливий жiночий крик:
— Рятуйте! Рятуйте! Ой!
Люди безпорадно заметушилися. Хтось iз дядькiв кинувся просто в воду. Йому загукали:
— Куди ти? Що ти там поможеш? Зараз плота кiнчимо.
Але вiн уже зник у темрявi.
Тодi сердито закричали до тракториста:
— Що ти засiв, панiмаєш! Там люди гинуть, а ти!.. Трактором не можеш проїхати, герой!
Кричали, щоб зiгнати своє безсилля. Тракторист хрипло вiдлайнувся:
— Що — трактором! Що — трактором! Тут танком не проїдеш, не те що трактором! Розумники!
«Танком…» I раптом в уявi моїй виник вiйськовий табiр, артилерiйський двiр, дивовижнi незграбнi машини iз скошеними, як у човнiв, носами… Бронетранспортери-амфiбiї, да… Для подолання водних рубежiв… для десантiв, да. «
Я вмить згадав, що читав десь, як воїни допомагали людям пiд час стихiйних лих…
I раптова думка пронизала мене.
— Iване Iвановичу! Iване Iвановичу! — загукав я в темряву. Але голова не вiдгукувався. Тодi я кинувся до тата:
— Тату! Тату!
Вiн, забрьоханий з нiг до голови, пхав трактора. З пiд колеса, що буксувало, просто на нього летiла грязюка.
— Одiйди! Одiйди, ну! — крекчучи вiд натуги, роздратовано прохрипiв вiн.
Ех! Та що там питати, казати! Не можна гаяти нi хвилини. Самому треба рвонути туди.
I, не роздумуючи бiльше, я кинувся додому. Захекавшись, вбiг у сiни, схопив велосипед, прихилив динамку до шини, щоб свiтила фара, i скочив у сiдло.
Їхати було ой як важко! Колеса в'язли у грязюцi, буксували на глинi. Доводилося раз у раз злазити i пхати велосипеда поруч себе. Добре, що то не трактор. Коли вибрався з села на биту польову дорогу, колесам стало трохи легше. Колесам, та не менi. Бо тут шугав дужий вiтер, який збивав, просто клав на землю. Двiчi я не мiг втриматись i валився набiк, на ногу, i якийсь час стрибав на нiй, не можучи вирiвнятись. А раз просто впав у болото. Але поспiшав iз останнiх сил. I з тривогою вглядався уперед, у темне громаддя лiсу, що наближалося. Шукав очима вишку, де прапор, i не мiг знайти. I думав з острахом: «А що, як навчання ще не закiнчилися i в таборi нема людей? Що робити? А навiть як є, чи послухають, чи повiрять вони менi, пацану?»
Було б, мабуть, розшукати голову або хоч когось з дорослих намовити. Так нi ж! Вилетiв кулею i помчав. Не подумавши навiть. Як скаженин!
I вже каявсь я, i картав себе. Та вертатися в село було б безглуздям. Люди гинуть. Кожна хвилина дорога.
Аж ось i посадка. Я в'їхав на «глеканку». Вiтер одразу вiдпустив мене. Вiн пiшов верхом, з шаленим свистом чешучи настовбурченi чуби струнких сосонок. Але тепер увесь час менi доводилося пильнувати, щоб не наскочити на пеньки Бо як наскочиш та зробиш «восьмьорку» — тодi все. I, вшнипившись у «глеканку», так я и не вгледiв, чи є прапор на вишцi, чи нема.
Десь тут уже дот на узвишшi, за дубами, невидимий у темрявi: я виїхав на «генеральську» дорогу. I як про щось далеке i примарне, подумав про тi iнструкцiї, що лежать там у розколинi над амбразурою. Та цю думку враз витiснив спогад про вiдчайдушний пронизливий крик: «Рятуйте!», що й зараз дзвенiв у мене в ушах. I я ще дужче натиснув на педалi.
Хто був у лiсi вночi у негоду, коли гуде, завиває скаженим вовком у кронах вiтер, коли стогнуть людським голосом дерева, коли десь щось гухкає, свистить, трiщить, ламається, падає, перекидається, реве, лютує i шаленiє — той знає, що то таке. То страшне.
Але, присягаюсь вам, я не вiдчував того страху. Десь iз глибини спливла навiть думка: «Чому менi не страшно?» Та я одразу забув про це думати. Я був весь якось нацiлений уперед i тiльки вперед. Я думав тiльки про те, щоб їхати швидше, швидше, швидше… Я думав тiльки про свої ноги, що крутили педалi i вже страшенно болiли вiд напруження, i про дорогу, про отi нескiнченнi корчi, ямки, горбочки — щоб не наскочити, не натрапити, обминути.
Роздiл XIX
Полковник Соболь. Знову старший лейтенант Пайчадзе
Коли я раптом вискочив нарештi на галявину до тої арки i шлагбаума, освiтленого лiхтарем, то якось не одразу втямив, що вже приїхав.
Вартовий помiтив мене I гукнув:
— Стiй! Хто такий?!
Я пiд'їхав упритул до шлагбаума.
— Менi начальника… Головного… Будь ласка… Дуже треба. Негайно… — я вагався, говорити вартовому чи нi: однак же вiн не вирiшує, а що, як не захоче покликати офiцера.
— Що сталося? Тiльки повернулися з навчань. Троє дiб… Може, вранцi?
— У нас село заливає, — видихнув я.
— Стривай. Зараз. — Вартовий кинувся до будки, схопив телефонну трубку. — Товаришу капiтан! Доповiдає вартовий на прохiднiй єфрейтор Єфимов. Тут хлопець приїхав. Каже, у них село заливає… Єсть! — Вiн обернувся до мене. — Давай он до тiєї палатки!
Я пiрнув пiд шлагбаумом i поїхав до палатки. Назустрiч менi вже виходив високий офiцер з червоною пов'язкою на рукавi.
— Що таке?
Хекаючи i затинаючись, я розказав йому про наше нещастя — i про хати, що по самiсiньку стрiху затопленi, i про те, що човни позносило i дроти електричнi позривало, стовпи повалило, i про те навiть, як трактори буксують, не можуть пiдтягти колоди для плотiв…
— Ясно, — сказав капiтан. — Ходiмо. Доведеться будити полковника. Хоч i жаль — годину всього, як лiг, тiльки оце з походу повернулися. Та нiчого не вдiєш — тут така справа, що…
Ми пройшли кiлька палаток i бiля однiєї зупинились. Капiтан пригнувся i пiрнув у неї. За мить палатка освiтилася зсередини жовтим свiтлом, i на брезентi заколивалась довга химерна тiнь.
— Товаришу полковник, — почувся голос капiтана. — Вибачте, що турбую, але справа серйозна. У сусiдньому селi повiнь. Затопило хати, потрiбна допомога.
Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся i мовив густим, неквапливим басом:
— Значить, так… Пiднiмiть поки що офiцерiв — начштабу, начартилерiї, транспортникiв, командирiв мотострiлецьких батальйонiв. Iнших не треба. Хай вiдпочивають.