Тореадори з Васюкiвки

— Що сталося? — знову спитав я.

— Рiчка вiд дощiв пiднялася, з берегiв вийшла. Греблю бiля млина прорвало. Село внизу заливає, — мовив дiд.

— А ти спи, спи, синку, — повторила мати. Я скочив з лiжка. Еге, спи! Там людей заливає, а я — спи!

— Я з вами! Я пiду!

— Та ти що?! Он Яришка прокинеться, боятиметься, як нiкого не буде. Лягай, спи зараз же! Це тобi не iграшки! — пiдвищила голос мати.

Але я вже одягався. Мене била нервова лихоманка, i я довго не мiг утрапити ногою в холошi. Зуби вибивали шалений рок-ен-рол. Спи! Може, я все життя цiєї ночi ждав, щоб щось геройське вчинити! А тут — спи! Нi! Пiду!

— Хай iде. Щось поможе. Здоровий уже хлопець, — сказав дiд.

— Справдi, хай! — пiдтримав його тато. Свiтло враз блимнуло i погасло.

— Зiрвало! А може, й стовпа звалило, — сказав у темрявi тато.

Дiд чиркнув сiрника, запалив гасову лампу, що стояла на припiчку.

— Вдягни оно татового ватника i чоботи взуй, — сказала менi мати.

— Лiхтарика свого вiзьми, — пiдказав тато.

— Лампу не будемо гасити Хай! Бо як Яришка прокинеться… От краще б ти не йшов усе-таки. У мене б душа спокiйнiша була, — мати зiтхнула.

— Та що ви, їй-богу, мамо, з тою Яришкою! Здоровуща вже дiвка, у школу пiшла, а ви…

— Пiшли, пiшли, годi вже вам, — втрутився дiд. Ми вийшли з хати у мокру, негожу, вiтряну темряву. Гнаний вiтром дощ перiщив просто в обличчя.

— Головне, що човни, мабуть, позносило, потопило, — ледве почув я голос дiда, який iшов поруч. Я хотiв сказати, шо плоскодонку нашу, може, й не знесло, бо вона на горбку лежить догори дном, але вiтер затулив менi рота, i я тiльки хавкнув.

То тут, то там, наче свiтлячки, блимали вогники, звiдусiль з лiхтарями поспiшали люди.

Ще здалеку крiзь шум зливи було чути тривожний гомiн, зойки та крики. Чим ближче ми пiдходили до вулицi Гагарiна, що вела в берег, тим виразнiший i гучнiший ставав отой гомiн. Уже можна було вчути хурчання мотора, цюкiт сокир i розпачливi вiдчайдушнi жiночi крики. «Ои лишенько! Ой пробi! Ой рятуйте!» Тужно ревла худоба, верещали свинi, вили собаки.

Все це було чути вже зовсiм близько, поряд, але як я не напружував зiр, крiзь дощ i темряву нiчого не мiг розгледiти.

Аж ось попереду спалахнули два свiтлих ока — фари.

I перше, що я побачив у свiтлi фар, — це тин i воду. Вода хвилею накочувалась i розбивалася об тин, а вiн хитавсь i хилився. Потiм бiля тину з'явилася постать по пояс у водi, з телевiзором на головi. У свiтлi фар мокрий од дощу екран виблискував величезним страшним оком — лупатим i бiльмуватим.

Фари були тракторнi — у провулку натужно хурчав колiсний трактор «Беларусь». Здоровеннецькi заднi колеса буксували, розбризкуючи багнюку.

— Давай, давай, ну! — кричав хтось позад трактора: там свiтилися ще фари машин.

Кiлька дядькiв посеред вулицi цюкали сокирами — нашвидку збивали з колод плота.

Дiд, батько i мати одразу кинулися до дiла, дiд помагати робить плота, батько до трактора, а мати просто у воду, до найближчої хати — виносити добро.

— Побудь поки що тут! — гукнула вона менi на ходу. I я не встиг опам'ятатись, як лишився сам.

З темряви раз у раз, наче водяники, вигулькували з води люди, тягнучи на собi рiзний домашнiй скарб Он провели корову, що вже не ревла, тiльки стогнала. Он бабуся, спотикаючись, тягне по водi за собою, наче човна, цинковi ночви з вузлами й подушками. I, плачучи, весь час примовляє:

— Ой що ж це робиться! Ой господи! Ой за що ж це така кара! Ой пропало все, пропало! Ой боже ж мiй, боже!

— Найгiрше внизу, в березi, — сказав хтось у темрявi. — Гребенюкiв, Мазниченкiв, Пашкiв затопило зовсiм. А стару Деркачку — так по самiсiньку стрiху. I дiстатися нiяк. Човни потопило. Ще й трактор, бач, застряв — колоди для плотiв пiдвезти не можна.

— Це щось у природi таке, їй-богу, коїться. Самi стихiйнi лиха в усьому свiтi: урагани, землетруси, повенi, смерчi. То в Америцi, то в Японiї, то в Голландiї… Та й у нас… То у Закарпаттi, а то на Кубанi… Тепер оце в нас…

Заскрипiли колеса, захропли конi — люди пiд'їздили возами.

— Кладiть осюди! Давайте! Телевiзора отут поставте, на сiно!

Я кинувся помагати вантажити на вози речi потерпiлих. З темряви почувся голос Iвана Iвановича Шапки, голови колгоспу: