Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Детские и приключения » Тореадори з Васюкiвки
Тореадори з Васюкiвки - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Тореадори з Васюкiвки

Электронная книга - «Тореадори з Васюкiвки». Краткое содержание книги:

Важко знайти в нашій літературі щось настільки веселе, талановите й дотепне, як ця неперевершена книга Всеволода Нестайка, якого часто називають Гоголем сучасної української дитячої літератури. Недаремно «Тореадори з Васюківки» перекладено двадцятьма мовами і внесено до Особливо Почесного списку Андерсена як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей. Це — перше видання нової авторської редакції роману, позбавленої деяких неминучих ідеологічних нашарувань минулої доби, деталей, незрозумілих сучасному, а тим паче майбутньому читачеві. У книзі чимало нових надзвичайно веселих епізодів.
1 ... 107 108 109 110 111 112 113 114 115 ... 136
Перейти на страницу:

— Стiй! Куди ти? — весело загукав до мене секретар сiльради Спиридон Халабуда. — Поганяй назад! Отут-о!

Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха i гукнув щосили:

— Алло!

— Драстуй! — почув я у трубцi басовитий чоловiчий голос. — Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш — iнспектор райвно Федорищенко. Просив пiд'їхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти Чому ч тобою? Бо знає i поважає твою маму-депутата i вважає, що син такої матерi скаже все чесно i об'єктивно. Зрозумiв? Запам'ятав? Федорищенко.Iнспектор райвно.

— Ага Ясно Ясно, товаришу Федорищенко, — сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота вiд цiкавостi роззявив, дивлячись на мене. Такого й справдi не бувало, щоб у сiльраду до телефону викликали учня, пацана.

— Тепер слухай, — вiв далi басовитий голос (вiн говорив повiльно, чiтко вимовляючи кожне слово). — Вчора ти не змiг дiстати iнструкцiю. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операцiя на один-два днi вiдкладається. Слiдкуй за щоглою бiля школи. Коли на щоглi з'явиться бiлий прапорець, у той день о дев'ятнадцятiй нуль-нуль пiдеш до амбразури за iнструкцiєю. Ясно?

— Ясно! Ясно! — тепла хвиля радостi прокотилася по всьому моєму тiлу i хлюпнула-залоскотала пiд горлом. Значить, не вiдхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! I так менi не хотiлось вiшати зараз трубку, так хотiлося ще поговорити, спитати щось.

— Слухайте! — I голос у мене зiрвався. — Слухайте, а… а… — я не знав, що сказати, — а… а… а як вас по батьковi?

— Тю! — вiн затнувся i раптом розсмiявсь. — От! Я й сам це знаю, як iм'я та по батьковi того Федорищенка, да. А нащо тобi? Обiйдеться й так.

Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей i прислухався до кожного слова. Я зрозумiв, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.

— Ага, спасибi, тепер знатиму — сказав я, удаючи перед Халабудою, нiби дiстав вiдповiдь на своє запитання. Той, на тому кiнцi дроту, все зрозумiв.

— Молодець, — сказав вiн. — Ну, добре. Тодi все. А у Дiдiвщину таки з'їздь на пiвгодинки, щоб не викликати пiдозри. Ну, бувай здоров!

— Ага, зараз поїду. До побачення, — я поклав трубку. В головi у мене якось дивно гуло й дзвенiло.

— Що за Федорищенко? — одразу спитав Халабуда.

— Iнспектор райвно. Просив приїхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти.

— А-а… я його, здається, знаю, — поважно прогугнявив Халабуда. — Точно. Знаю. Федорищепко. Знаю…

Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керiвними працiвниками району. I хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка вiн таки не знає, я стривожився — а що, як вiн десь чув його iм'я та по батьковi i зараз мене спитає. I я, удавши, нiби менi треба поспiшати, швиденько попрощавсь i побiг.

Дiдовi я сказав слово в слово те, що й Халабудi, i, не поснiдавши навiть, а випивши тiльки склянку молока, сiв па велосипед i поїхав.

Виїжджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлушi. Вiн сидiв на землi серед двору, похмурий i злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами, i крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму. «Восьмьорка!»

«Мабуть, вони перевiрили його вчора i переконалися, що вiн не кращий за мене, — подумав я. — I вирiшили повернутися до моєї кандидатури».

Менi стало жаль Павлушу. Але що ж я мiг зробити? А може, вiн взагалi не туди їхав… А куди? Хто його зна. Може, просто катався…

Коли я не можу знайти вiдповiдь на якесь запитання, просто вiдкидаю його i починаю думати про щось iнше. Такий уже в мене характер.

А густий голос у того дядька по телефону. По голосу не менше як полковник. А може, й генерал. I говорить так розважливо, солiдно. I поiнформованiсть цiлковита. Все продумано. Iнспектор райвно. Бiйка на стадiонi.

Я виїхав на околицю i саме проїздив стадiон То, власне кажучи, був не зовсiм стадiон, а просто шмат поля, ворота з двох бокiв (без сiтки, звичайно). I по боках в один ряд вкопанi кривi, кострубатi лавицi.

На всьому полi, а особливо бiля ворiт, трава була геть вибита, витолочена, i пiд час гри здiймалася iнодi така курява, що не було видно м'яча.

Тридцятого червня цього року тут вiдбулася товариська зустрiч з футболу мiж командами класу «Г» — васюкiвською «Ракетою» i дiдiвщинським «Космосом». Команди були шкiльнi, грали старшокласники. В нас на воротях стояв Бардадим, центром форвардом був Вовка Маруня, наш васюкiвський Бишовець, який, хоч учився тiльки у восьмому класi i тiлом був щуплявий, але обводив здорованiв десятикласникiв, «як мальчикiв» (за висловом дiда Салимона).

Матч проходив у запеклiй боротьбi. За п'ятнадцять хвилин до кiнця рахунок був двадцять три — вiсiмнадцять на користь дiдiвщиiiського «Космосу». Стадiон шаленiв. Болiльники галасували, як бики на ревищi. Серед наших особливо завзятущими були дiд Салимон i баба Маруся, наша шкiльна прибиральниця. Дiд Салимон не змовкав нi на хвилину, пiдбурюючи гравцiв на активнi дiї.

— Вовко, давай, давай, давай! Ванько, пасуй Грицьковi! Головою, головою! А, щоб ти луснув! Чого ж ти оддав м'яча, недотепо. Бий, Вовко, бий!..

А баба Маруся весь час стиха бубонiла:

— Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола! Господи милосердиийi Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола!

I коли нашi таки забивали гола, вона вигукувала тонким голосом:

— Штука!

I хрестилася.

За п'ятнадцять хвилин до кiнця Вовка Маруня прорвався з м'ячем до ворiт i вже був би вклеїв у дев'ятку, але захисник «Космосу», здоровий бугай Роман Гепа (двоюрiдний брат того Гепи, що пiшов учитися на попа), пiдчепив його погою, i Вовка заорав носом. I суддя, дiдiвщинський кiномеханiк Яшка Бриль, замiсть того, щоб призначити одинадцятиметровий, пенальтi, призначив кутовий. Мовляв, Гепа дiяв правильно, тiльки вибив на кутовий, а Маруня, мовляв,сам упав.

Що тут зчинилося! Нашi болiльники так несамовито загорлали, засвистiли, заверещали, наче прийшов кiнець свiту.

— Суддю на мило! Суддю на мило! — кричав, аж Лопався, дiд Салимон.

— Пенальтi! Пенальтi, побий тебе вража сила! — верещала баба Маруся.

Але суддя не звернув на той рейвах анiякiсiнької уваги, Такий уже футбольний закон — на полi суддя повновладний господар. Пiсля гри можете опротестовувати його дiї скiльки хочете, а пiд час гри його слово святе.

1 ... 107 108 109 110 111 112 113 114 115 ... 136
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)