Євангелія від Ісуса Христа

Сонце вже зайшло, коли Ісус знову ступив на землю Назарета, де не був чотири довгі роки, тижнем більше чи тижнем менше, не має значення, починаючи від того дня, коли він звідси втік, ще зовсім дитиною, гнаний смертельним розпачем, щоб знайти когось, хто допоміг би йому зрозуміти першу нестерпну правду його життя. Чотири роки, хоч би як повільно вони тяглися, термін недостатній для того, щоб загоїти біль, але приглушити та пом’якшити його вони можуть. Ісус ставив запитання книжникам у Храмі, ходив гірськими стежками з отарою Диявола, зустрівся з Богом, спав з Марією Магдалиною, і про колишні страждання нагадує лише вологий блиск у його очах, про який ми вже говорили, проте якщо ми поміркуємо про його причини, то, може, йому досі роз’їдає очі дим від спалюваного на жертовних вогнищах м’яса, або плаче в екстазі душа, заворожена чудовими обріями, які відкрилися їй на гірських пасовищах, або досі змагає його страх, пережитий у ту мить, коли сам-один у пустелі він раптом почув перед собою голос: Я твій Господь, а найімовірніше він просто сумує та журиться за тілом Марії Магдалини, з якою розлучився лише кілька годин тому. Почастуйте мене родзинками, нагодуйте яблуками, бо я знемагаю від кохання, так би міг сказати Ісус своїй матері та братам, але чомусь біля самого батьківського будинку його кроки вповільнюються. Хто вони, моя мати та мої брати, запитує він себе, й не тому, що цього не знає, проблема в тому, чи вони знають, хто він такий, чи знають вони, що до них прийшов той, хто розпитував книжників у Храмі, той, хто дивився на неозорі обрії, хто зустрівся з Богом, той, хто спізнав плотське кохання й у ньому відчув себе чоловіком. На цьому самому місці, перед ворітьми його дому стояв колись жебрак, який назвався янголом і який, якщо він справді був янголом, міг би змахнути своїми величезними крильми і вдертися в дім, піднявши справжню бурю й усе там розметавши, але він визнав за ліпше скромно постукати у хвіртку й попросити милостиню. Хвіртка зачинена лише на клямку, її легко відчинити з вулиці, й Ісусові не треба гукати гучно: Чи є тут хтось, як він гукав у Магдалі, він може спокійно увійти, адже це його дім, увійти впевнено й навіть не кульгаючи, бо нога вже загоїлась, немає сумніву, що рани з кров’ю та гноєм гояться набагато легше, аніж рани іншого виду. Йому не треба було стукати, але він постукав. Почув за муром голоси, упізнав голос матері, що пролунав десь далі, але не наважився просто штовхнути хвіртку й оголосити: А ось і я, як робить той, хто знає, що його давно ждуть, і хоче всіх ощасливити й усім зробити приємний сюрприз. Хвіртку йому відчинила дівчинка років восьми-дев’яти, яка не впізнала того, хто прийшов, голос крові не підказав їй: Це твій брат, невже ти не пам’ятаєш свого найстаршого брата, Ісуса, це він відразу її впізнав, попри чотири зайві роки, що додалися до її віку та до його власного, та вже густі сутінки, і сказав: Тебе звуть Лідія, і вона відповіла: Так, готова вже здивуватися, що незнайомий чоловік знає її ім’я, але він розвіяв усі чари, сказавши: Я твій брат Ісус, відчини мені хвіртку. На подвір’ї, біля будинку й під повіткою, він побачив невиразні, розмиті сутінками обличчя братів, двоє з них дивилися в напрямку хвіртки, то були його старші брати, Яків та Йосип, і вони вже рушили йому назустріч, хоч і не чули, що він сказав, проте й без того відразу впізнали, хто прийшов, а Лідія вже радісно закричала: Це Ісус, це наш брат, і тоді всі тіні заворушилися, а в дверях будинку з’явилася Марія, а поруч із нею Лізія, майже така сама заввишки, як і мати, й обидві вигукнули, здавалося, одним голосом: Мій син! Мій брат! — а вже наступної миті всі обіймали його посеред подвір’я, родина щиро і бурхливо виражала свою радість, та й як було не радіти, коли повернувся додому найстарший син, якого всі любили і до якого плекали найніжніші почуття. Ісус обняв матір, потім — кожного з братів, усі вони щиро й палко вітали його з довгосподіваним поверненням у батьківський дім. Брате Ісусе, як ми раді тебе бачити. Брате Ісусе, ми вже думали, ти забув про нас, і лиш одну думку, яка, певно, промайнула в усіх, ніхто прямо не висловив: Брате Ісусе, не схоже, щоб ти надбав багатство у своїх мандрах. Усі пішли в дім і посідали вечеряти, бо ж саме до вечері вони й готувалися, коли він постукав у хвіртку, а тому можна сказати — а надто взявши до уваги, звідки прийшов Ісус, який протягом останнього тижня завзято втішав свою грішну плоть, забувши і про будь-яку стриманість, і про мораль — з тією грубуватою відвертістю, що притаманна простим людям, не дуже схильним ділитися своєю вбогою їжею: Коли сідаєш обідати, чорти завжди когось принесуть. Проте нічого подібного не було сказано та й не могло бути, адже до великого гурту трапезників мав приєднатися лиш один, а коли жують дев’ять пар щелеп, то десятої й не помітиш, дев’ять ротів чи десять — різниця мала. Під час вечері найменші брати знову й знову просили Ісуса розповісти про свої пригоди, хоч старші брати та мати відразу зрозуміли, що після їхньої зустрічі в Єрусалимі нового ремесла він не навчився, тим більше, що запах риби давно вивітрився з його одягу, й навіть витончені пахощі Марії Магдалини після тривалої подорожі під вітром та у хмарах пилюки можна було б відчути, хіба що застромивши носа у складки Ісусової туніки, та якщо навіть ніхто з родини на це не наважився, то тим більше не наважимося ми. Ісус розповів, що йому довелося пасти отару, таку велику, якої раніше він ніколи не бачив, що в останні дні він виходив у море рибалити й допоміг рибалкам наловити стільки риби, скільки в тих краях ніколи не бачено, і що там із ним сталася пригода несподівана, неймовірна, така, яку навіть уявити собі неможливо, але про неї він, можливо, розповість іншого разу, та й то не всім. Ні, ні, розкажи зараз, стали канючити найменші, а середній, на ім’я Юда, запитав, утім, без якоїсь задньої думки: Либонь, купу грошей заробив за стільки часу, й Ісус йому відповів: Навіть трьох монеток не маю, навіть двох, навіть одної, і, щоб довести правдивість своїх слів, адже всім здавалася неможливою така вбогість після чотирьох років безперервної праці, вивернув свою торбину — і справді, скарбу там було небагато: ніж із погнутим та вищербленим лезом, обривок мотузки, шматок черствого хліба, твердого, мов камінь, дві пари сандалій, що майже перетворилися на клапті, ганчірка, що залишилася від старої, подертої туніки. Це туніка твого батька, сказала Марія, доторкнувшись до неї, а потім показала на сандалії більшого розміру: Вони належали твоєму батькові. Брати похнюпили голови, згадавши про трагічну смерть голови свого роду, а Ісус почав складати своє вбоге майно назад у торбину, але зненацька помітив, що один із ріжків туніки зав’язаний вузлом, і коли відчув, що вузол той чималий і важкий, то вся кров шугнула йому в голову, бо там могли бути тільки гроші, а він же щойно заявив, що грошей у нього нема, а гроші в нього, виявляється, є, і їх поклала йому в торбину Марія Магдалина, що їх вона заробила не тяжким потом, як того вимагає честь людини, а зойками вдаваної пристрасті, і якщо піт і був, то аж ніяк не трудовий. Мати й брати невідривно дивилися на вузол на ріжку туніки, потім, наче по команді, перевели погляд на Ісуса, який опинився у вельми складному становищі, бо не знав, що йому робити: чи то приховати доказ своєї брехні, чи виставити його на загальний огляд, не маючи ніякої змоги дати йому пояснення, прийнятне для своєї високоморальної родини, і зрештою він обрав складніший варіант, розв’язав вузол, і звідти висипалися двадцять монет — стільки грошей у цьому домі ніколи не бачили. Я не знав, що маю ці гроші, сказав він. Мовчазний осуд родини овіяв його, немов гарячий подих пустелі, яка ганьба, першонароджений син бреше. Ісус заглянув у своє серце і не знайшов у ньому ані гніву, ані роздратування проти Марії Магдалини, лише велику вдячність за її великодушну допомогу, за ту делікатність, із якою вона передала йому гроші, адже вона знала, що йому було б соромно прийняти їх безпосередньо з її рук, бо одне діло сказати: Підклади ліву руку мені під голову, а правою обійми мене, і зовсім інше — не думати про те, скільки інших лівих і правих рук тебе обіймали, ніколи не запитуючи, чи хоче вона, щоб хтось бодай підклав їй руку під голову. Й тепер уже Ісус подивився на своїх рідних із викликом, чи повірять вони його словам: Я не знав, що маю ці гроші, то була, безперечно, правда, але правда водночас і вся, і не вся, бо передбачала неминуче запитання: Якщо ти не знав, що їх маєш, то звідки вони в тебе взялися? — а він не міг відповісти на нього такими словами: Їх поклала мені одна повія, з якою я спав протягом останнього тижня, вона одержала їх як плату від інших чоловіків, що з ними спала раніше. На брудній і подертій туніці чоловіка, який помер чотири роки тому на хресті й чиї останки потім укинули до спільної ями разом з останками інших страчених, блищать двадцять монет, як світилася і блищала колись у цьому самому домі земля в чашці, але тепер уже не прийдуть старійшини синагоги й не скажуть: Зарийте їх, так само ніхто т