Ґарґантюа і Пантаґрюель
- Автор: Рабле Франсуа
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5103-5
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ґарґантюа і Пантаґрюель». Краткое содержание книги:
Що ж до плюндрів, то ще бозна-коли моя бабуся в перших Лоранса казала, що їх шиють для гульфика. Я розумію це так, як зацний штукар Ґален у кн. 9 Про призначення наших членів написав, що голова зроблена для очей. Природа намірялася утвердити голову на колінах або ж на ліктях, проте, давши нам очі, щоб дивитися у даль, вона примостила їх на голові, як галку на ціпку, на вершку тіла; достоту так маяки і високі вежі зводяться над морськими гаванями, аби ліхтар світив здалеку.
А що охота мені якусь там часину, принаймні рік, відпочити від ратної справи, тобто женитися, то я більше не ношу гульфика, а отже, і плюндрів. Бо гульфик — головна броня вояцька. І ладен піти на кострище (і вище), запевняючи, що турки озброєні зле, бо носити гульфики у них забороняє закон.
Розділ VIII
Чому гульфик — головна броня вояцька
— По-вашому (сказав Пантагрюель), гульфик — це головна зброя вояцька? Теорія ця дуже парадоксальна і революційна, бо ж відомо: з острог починається узброєння.
— Авжеж, я це стверджую, — озвався Панурґ, — і стверджую неспроста.
Гляньте-но, як Природа, виводячи дерева, кущі, билля травне і зоофіти, побажала утвердити і зберегти їх так, аби жоден рід не пропав, аби особні не переводилися, старанно озброїла їх зародками і насінням, де саме й криється ця сама їхня довговічність, опанцерувала і напрочуд вигадливо вкрила їх стручками, піхвами, скойками, гранками, плисками, шкаралущою, колючками, пушком, корою і шпичаками — чим вам не гарні й міцні, природні гульфики. За приклад можуть правити горох, боби, квасоля, горіхи, персики, вовна, колоквинт, пашня, мак, цитрини, каштани — огулом усі рослини, бо зразу видно, що зародок і насіння у них прикриті, захищені й озброєні ліпше, ніж щось інше. Про виживання роду людського Природа подбала менше. Людину вона створила голою, ніжною, крихкою, беззбройною — ні напасти, ні оборонитися, створила в пору невинности, ще в «золотому віці», зробила з людину істоту живу, але не рослину. Істоту живу, кажу я, народжену для миру, а не війни, народжену вкушати всякий дивний овощ і зело на харч, народжену мирно панувати над усяким звірем.
Коли серед людей, після «залізного віку» і царства Юпітерового, поширилося зло, земля почала родити кропиву, будяки, терня та всякі остюки — так зело бунтувало проти людини; як на те, майже все звір'я, волею долі, вирвалося з-під людської руки і мовчки змовилося не лише не служити більше і не коритися, а ще й чинити опір і в міру сили і змоги шкодити людській потузі.
Тоді людина, прагнучи, як досі, насолоджуватися й панувати, але не вміючи обійтися без послуг звір'я, мусила уворужитися.
— Святим Гусаком свідчуся! (гукнув Пантагрюель) після останніх дощів ти пошився в кубрії, себто в любомудри!
— Зважте на те (мовив Панурґ), як природа підказала нам озброїтися і з якої частини тіла почали ми своє озброєння. Початок, хай тобі те і се, дали яйця.
Так нам свідчить юдейський отаман і філософ Мойсей, стверджуючи, що людина озброїлася гарним і гожим гульфиком, зробленим (оце-то винахід!) з фиґового листя, що своєю твердістю, губчастістю, гнучкістю, гладкістю, величиною, барвою, запахом, живосилою і властивістю дуже зручно самою природою пристосоване прикривати і захищати яйця.
Ось хіба що, даруйте, виняток вийшов з грізними лотаринзькими яйцями, здатними теліпатися як-хотя в матні плюндрів, привченими будь-що уникати тісноти гульфиків і будь-якого пристойного ладу: я сам свідок того, як першого травня у Нансі зацний Віардьєр, король Валантен, от уже чепурун, чистив свої яйця, розстеливши їх, як гишпанський плащ, на столі.
Отож, коли посилають на війну пішака, не кажіть йому:
чи то пак, хай ти у пекло з усіма чортами западешся, яйця. Без голови гине тільки одна душа, а без яєць кінець усьому людському родові.
Ось чому цей ґалант Ґален у кн. 1 De spermate[239] сміливо виснував, що ліпше (менше зло) бути без серця, ніж без природження. Бо воно містить у собі, ніби в дароносиці, насіння, плодюще людство. Я ставлю сто франків, що це і є те саме каміння, завдяки якому Девкаліон і Шрра відродили людство, вигублене не біблійним, а поетичним потопом.
Ось чому доблесний Юстиніан у кн. 4 De cagotis tollendis[240] гадав summum bonum in braguibus et braguetis.[241]
239
Про сім'я (латин.).
240
Про викоренення оченашників (латин.).
241
Вище благо у плюндрах і гульфиках (латин.).