Карнавал у Марокко
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Дмитро Андрухів
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карнавал у Марокко». Краткое содержание книги:
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.
— Гаразд, гаразд, — сказав Ота.
Повернувшись додому, він застав Мустафу на подвір'ї — той заглядав у мотор, тримаючи в руці розгорнену книжку.
— Ну що, талібе? Щось не виходить?
— Ні, пане, я тільки дивлюся, чи ці картинки схожі на мотор.
— О Мустафо, о талібе! — вигукнув Ота. — Аллах засвітив свічки в твоїй голові, і колись із тебе й справді буде чоловік, який уміє лагодити автомобілі!
— Іншаллах, — поважно мовив Мустафа. Він хотів бути чоловіком, який уміє лагодити автомобілі, проте не хотів розгнівати й аллаха.
Дивні люди ці араби… Хтозна, може, колись вони самі збудують машину, велику, як мечеть, і гарну, як мечеть. В одному Ота не сумнівався: якщо збудують, то вона буде гарна. Якщо, звичайно, збудують… Зрештою, чому б ні? Треба тільки, щоб із ними хтось трохи попрацював і знайшов правильний шлях до них, ту струнку, якої треба торкнутись. А головне, той «хтось» не повинен бути настільки дурним, щоб думати, ніби вони телепні. Вони не телепні. Якраз навпаки.
Вночі, коли Ота читав, до нього прийшла Віветта — спомин про неї, тільки її образ, але такий живий, що він був певен: Віветта тут і підіймає руки, немов хоче впіймати метелика. Такою він бачив її востаннє. Ота заплющив очі, проте Віветта не щезала, але й не ворухнулася, не підступила й на крок. Вона стояла перед ним, піднявши в повітря руки. Оті раптом захотілося, щоб Віветта схопила його, свого Оту. Захотілося, щоб дівчина була поруч і він міг торкнутися її кіс… «Жодна дівчина в світі не має таких кіс, як Віветта, й не кохає мспе так, як Віветта…» — подумав він і незабаром заснув, проте й у сні бачив, як Віветта ганяється за метеликом.
Уранці на нього грубо накинувся Сі Омар.
— Базілю! — загорлав він. — Таблетки все ще прилипають до матриць!.. Та й як їм не прилипати! Ви пробували штампувати з охолодженням?.. Так, я маю на увазі охолодженням матриць і маси. До цього ви могли б додуматися самі.
— Не міг, Сі Омаре, — сказав Ота. — Я механік, а не морозивник.
— А ви все-таки спробуйте!
— Гаразд, Сі Омаре.
Великих надій на це Ота не покладав. Однак — піймав не піймав, а погнатися можна. Питання, звісно, полягало тільки в тому, як охолодити матриці й масу, коли надворі в тіні тридцять п'ять, а в приміщенні на градус більше. Насамперед Ота підвів струмінь води й почав поливати нею матриці. Рішення це було досить примітивне, але маса й справді краще тужавіла і не так прилипала до матриць. Виходить, Сі Омара справді осяяв святий дух.
Однак треба було охолоджувати більше. Тоді Ота виготував двостінну посудину, прикріпив її під матрицею, наповнив кубиками льоду з холодильника Сі Омара й між її стінками пропустив струмінь води, щоб лід не так швидко танув. На світі одразу поменшало на одну проблему: з машини почали сипатись коричнево-зелені таблетки, тугі, мов віск, і схожі на шашки, якими Ота грав колись із пані Кліке.
Того ж дня робота пішла «повним ходом». Машина невтомно витискала круглі таблетки, і робітники забирали з-під неї повні коші, щоб запакувати товар у стовпчики, схожі на розфасований цикорій. Тепер скрізь були не тільки плювальниці, а й таблетки-кружальця та стовпчики — цикорій Сі Омара.
Ісмет-бей не з'являвся. Він уперто сидів у своїй кімнатці. Тільки раз, коли Ота йшов через двір, турок одчинив вікно, яке завжди було зачинене, плюнув йому на голову й погрозив кулаком. При цьому він не помітив, що скинув бляшанку, яка стояла на підвіконні. Ота підняв її і впізнав давню знайому — бляшанку з Каса, із зображенням верблюдячої голови, яких у хазяїна «Страсбурга» під стойкою був повен ящик.
Ота відкрив бляшанку і здивувався: вона була заповнена тією коричнево-зеленою восковою масою, з якої виготовляли таблетки. І пахла теж так само. Виходить, це та сама… та… як її називала Віветта?
Ота замислено потер підборіддя. На мить побачив себе в Каса під вежею з годинником, де прощався з дівчиною, почув, як питав її: «Що це таке?…» — проте відповіді в той день так і не зміг пригадати.
Зринула вона в його пам'яті лише через два дні, коли було виготовлено вже тисячі таблеток і коли прийшов Сі Омар у сорочці з закачаними рукавами й радісно забігав довкола машини. Ота раптом відчув дивне збудження, яке охоплювало його уже кілька днів, коли машина штампувала таблетки. Мабуть, це від дурманного запаху тієї зелено-коричневої «маси.
— Вже знаю! — вигукнув він несподівано.
Та Сі Омар не розчув через гуркіт машини, і Ота нахилився до самісінького його вуха:
— Це кіфі, правда?
Сі Омар розтулив рота, проте мовчав.
— Ганжа! — закричав Ота. — Це ганжа!