Карнавал у Марокко
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Дмитро Андрухів
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карнавал у Марокко». Краткое содержание книги:
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.
Раптом хтось тихенько постукав у двері. Так тихенько, як колись стукала пані Кліке.
— Хто там?
— Я, пане, Мустафа.
Ота відчинив двері, Мустафа увійшов, радісно всміхаючись.
— Вибачте, пане, але я весь час думав про цю штуковину. Я бачив її! Я пригадав. Вона в кімнаті Ісмет-бея. Він упирає в неї черевик, коли роззувається.
— Звідки ти це знаєш?
— Знаю, пане. Я бачив її, коли якось приніс йому каву. Він отак роззувався. — Мустафа впер каблук свого капця об ніс другого, і капець спав з ноги.
Ота побачив пальці Мустафиної ноги, розчепірені на всі боки, як віяло… й мимохіть згадав Ісмаїла, Юсуфа, Мухаммеда, Ахмеда й Ганеша, усіх тих, що сиділи тоді довкола багаття в дворі Мусси в Каса, пекли рибу й частували нею його. «А потім Ганеш мене зрадив, а Ісмаїл замкнув до пацюків, і я трохи не збожеволів із страху, — подумав Ота. — Але тепер я бачу, що був дурнем, бо Ісмаїл мав добрі наміри — хотів мене врятувати. І врятував би. Та вранці я втік, навіть не подякувавши йому, невдячний нікчема. Пацюки не з'їли б мене, а от поліцейські — ті могли б зжерти».
— Боже, боже, Мустафо… — зітхнув він. Минула ціла хвилина, поки він із Каса повернувся сюди й знову змусив себе думати про машину. — Гаразд, Мустафо. Йди спокійно спати, ти наймудріший араб, якого я тільки знаю. І я радий, бо ти до певної міри мій учень. — Але він не знав, як по-арабському буде «учень», і вжив слово «таліб», що означає «той, хто вивчає коран». Мустафа засміявся, підняв руки до неба й побіг, вигукуючи: «Аллах кадр! Аллах великий! Я таліб! Аллах могутній! Аллах кулішей!»
«Так, Мустафа молодець, — подумав Ота. — А Ісмет-бей негідник. Цікаво, що скаже на це Сі Омар?»
Сі Омар сидів за столом, водячи очима й крутячи на пальці перстень, бідкався, що з Ісметом йому дедалі важче ладнати. Одно слово, турок. «Ідіть, Базілю, тільки не дратуйте його, не докоряйте. Він дуже нещасний, і єдине, що тримає його ще на світі, то це моя гуманність».
Керуючись цим наказом, Ота легенько постукав в Ісметові двері, проте турок не відчинив: «Забирайся до дідька, клятий румі! Це моя кімната, і ніяких деталей тут немає!»
Становище здавалося безнадійним. Але раптом з'явився Мустафа. Він підійшов до Оти навшпиньках, потяг його за полу в куток і, прошепотівши, що тут треба діяти інакше, на хвилину щез. А коли повернувся, то ніс на карбованій таці паруючу джезву[50] й запітнілу склянку. Обережно постукав у двері.
— Це я, Мустафа, пане Ісмет-бей. Я приніс вам каву й воду з льодом, як ви любите.
Ісмет-бей щось промимрив і забрязкотів у замку ключем. Тієї ж миті Ота просунув у двері ногу й штовхнув цю ляльку-Ісмета на ліжко. Оті й справді здалося, що це не живе тіло, а якась річ, зовсім порожня або набита пір'ям і зшита в подобі людини, таке воно було легеньке й безпорадне. Тепер це тіло лежало на зім'ятій ковдрі, плакало й вимахувало кулачками, наче немовля.
— Ах, пане, — сказав Мустафа, все ще тримаючи в руках тацю, — треба було почекати, я б виманив його в коридор. Сі Омар буде сердитись.
— Хай йому чорт, — буркнув Ота. — Не Сі Омару, а Ісметові, — додав він обережно й роззирнувся по кімнаті. Вона була така ж неприваблива, як і її господар. Тут стояв гірко-солодкий сморід, немовби Ісмет, відколи живе, не відчиняв вікна. Як він міг жити в такій задусі!
Під ліжком, серед купи брудних шкарпеток, Ота побачив потрібну деталь. Вона й справді, мабуть, ідеально допомагала роззувати черевики.
Ота схопив її й вибіг із кімнати. Він мало не задихнувся тут без свіжого повітря і, йдучи коридором, весь час спльовував, не в силі позбутися бридкого присмаку в роті. А втім, можливо, це був не присмак, а моторошне враження від того, що він узяв за плечі живу людину, а в руках виявилася порожня шкаралупа. Бррр!
Наступного дня машина вже працювала. Ісмет-бей не показувався, зате прийшов Сі Омар.
— Чудово! Чудово, Базілю, — заплескав він у долоні. — Я дуже радий! Хоча Ісмета не треба було нокаутувати. Він скаржився на вас… Ну, що ви, я знаю, — якби ви його нокаутували, то він був би уже на тому світі, і я вам за це тільки подякував би. І все-таки… Зрештою, це не так важливо. Перевірте ретельно машину, прошу вас. Через тиждень ми з вами рушимо на повний хід. — І щедрим жестом дав Оті сто франків. — Беріть, Базілю, це тільки невеличкий аванс. Бачите, я на вас не економлю і плачу більше, ніж обіцяв. Звичайно, я роблю це і з егоїстичних міркувань. Бо хочу, Базілю, щоб ви залишились у мене.
Він дивився Оті в очі спокусливим поглядом, і голос його теж бринів спокусливо, як голос гіда в саду Удайя в Рабаті. Вони обидва були з одного тіста — гід Юсуф і Сі Омар… та, попри це, між ними була різниця: гід хотів од нього грошей, а Сі Омар давав йому сам.
50
Металева посудина, в якій варять каву по-турецькому.