Віннету ІІ

— А вони змогли б зробити ось так?

Він пришпорив коня, від’їхав від мене на десяток кроків і вистрілив. Куля свиснула біля мого вуха, і я, приголомшений несподіванкою, побачив, як падає на землю жовта квітка, якою я прикрасив свого потертого капелюха. Зухвалий хлопчик, мабуть, влаштував мені іспит, щоб скласти собі думку про дивного незнайомця, який приїхав із прерії.

— Влучити у квітку з відстані десяти кроків зможе багато хто, — відповів я, стримуючи роздратування. — Але ви повинні пам’ятати, що під шапкою в людини голова, і, перш ніж використовувати її як мішень, слід було запитати дозволу власника. Якщо ж не позбудетеся звички хвалитися своєю влучністю і стріляти в незнайомців, одного чудового дня вам доведеться гірко покаятися.

— Чому ж? — пролунав голос за моєю спиною. Супутник хлопчика, який сидів на масивному коні, відстав від нас під час перегонів і тільки зараз під’їхав ближче. — Голова волоцюги, який тиняється по прерії, варта не більше, ніж жменька пороху, потрібна для одного пострілу. Не кажучи вже про шапку на цій голові.

Я зиркнув на нього: худий, із довгою тонкою шиєю, на обличчі застиг злий вираз. Я вирішив не сваритися з ним у присутності хлопця, тому знову пропустив повз вуха його нахабну репліку. Проте хлопчик неправильно витлумачив моє мовчання, і на його обличчі промайнула зневажлива гримаса, мабуть, він вирішив, що я не наважився дати відсіч співрозмовнику.

Зустріч із дорослим та дитиною у прерії здалася мені дивною, і якби я прочитав про це в романі, я б запідозрив автора в нещирості і бажанні напустити романтичного туману. Проте все сталося саме так, як я описую. Імовірно, десь поблизу було велике поселення білих, і войовничі племена індіанців давно не з’являлися в цих місцях, тому, як я собі пояснив, двоє блідолицих наважилися заглибитися в прерії. І все ж хлопчик залишався для мене загадкою. Відчувалося, що він знає звичаї Дикого Заходу, що він не бавиться у вестмена, а дійсно виріс у незвичайних умовах, з дитинства увібрав дух і закони прерії, а також усі потрібні для виживання тут навички. Тож не дивно, що я стежив за ним зі щирим зацікавленням.

Він скакав на пів кінського корпуса попереду мене, і призахідне сонце освітлювало його постать золотистими променями. Смагляве обличчя з м’якими й округлими рисами випромінювало волю та енергію, а в кожному його русі вгадувалися самостійність і впевненість у собі, хоча на вигляд йому можна було дати не більше ніж шістнадцять років. Я зацікавлено позирав на нього, згадуючи прочитані в юності оповідання та повісті про мужність і силу духу жителів Дикого Заходу. У тій літературі, яка не має нічого спільного з реальністю, навіть діти здавалися титанами стійкості й безстрашно виступали назустріч небезпеці. І все ж я був переконаний, що самовпевненість юнака пов’язана не лише з його характером, а й з туго набитим гаманцем, інакше він не питав би мене з такою зверхністю, за скільки я готовий продати свого коня.

Раптом він натягнув повіддя, щоб я порівнявся з ним, і запитав: