Віннету ІІ
- Автор: Май Карл Фридрих
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-118-6
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Віннету ІІ». Краткое содержание книги:
Олерт був живий, але ніяк не міг отямитися після удару, тож мені довелося залишитися в таборі золотошукачів, щоб дочекатися, поки стан Олерта дозволить відвезти його до Чіуауа й передати в руки досвідченого лікаря. Мушу визнати, що я навіть був радий з цього, бо міг там відпочити від труднощів походу, а також побачити на власні очі життя копальні золота. Ми з почестями поховали тіло Вірної Смерті й поставили на його могилі великий, висічений із каменю хрест. Гартон звільнився з копальні Ульманна, щоб спершу відійти трохи від труднощів свого життя золотошукача в Чіуауа. Дружина Ульманна неймовірно втішилася приїздом родичів. Це подружжя — чудові люди, тож щастя їхнє було цілком заслужене. Коли Фред Гартон тепло попрощався з нами, то попросив мене супроводжувати його у пошуках родовища в Сонорі. Я не знав, що йому відповісти, і попросив дати мені час на роздуми до мого прибуття у Чіуауа. Віннету поїхав разом зі своїми воїнами додому. Вони отримали щедрі подарунки від Ульманна. Сем виїхав до Чіуауа разом із Гартоном. Доручення сеньйора Кортéсіо він виконав на славу, але я так і не знаю, чи повернувся він до свого господаря.
Через два місяці я нарешті доправив Олерта в Чіуауа та передав його в руки брата Беніто, монаха, якого вважали найкращим лікарем у північних провінціях Мексики. Як я і сподівався, йому вдалося повністю вилікувати Вільяма, як тіло його, так і психіку. Здавалося, що одним ударом приклада по голові вдалося вибити з хлопця манію стати геніальним і божевільним поетом. Він виявився веселим і цікавим юнаком, який дуже тужив за своїм батьком. Тим часом я сповістив батька, і той вирішив особисто приїхати по сина. Я попросив його привезти також папери від містера Тейлора про моє звільнення. Я таки надумав поїхати з Гартоном до Сонори. Сам Гартон приходив до нас мало не щодня. Ми з ним стали друзями, і він щиро тішився одужанням нашого підопічного. Що ж стосується самого Олерта, то він більше не міг чути слова «поет», це було якесь диво. Олерт міг пригадати кожну мить свого попереднього життя, але не період втечі з Ґібсоном. До моменту пробудження в копальні він не пам’ятав нічого.
Тож ми сідали всі разом, Олерт, Гартон і я, та розповідали одне одному про свої пригоди і плани. Одного разу під час нашої зустрічі у двері постукали — зайшов батько Олерта. Син із радісними викриками кинувся назустріч батькові. Адже він лише з моєї розповіді довідався про те, яких прикрощів і болю завдав своєму батькові. Зі сльозами на очах кинувся він обіймати свого тата. Ми тактовно вийшли з кімнати. У найближчому майбутньому на нас чекало ще багато розмов. Батько і син відтепер були нерозлучні.
Батько Олерта привіз мені звільнення, і я дав слово Гартонові, що супроводжуватиму його. Усім нам бракувало у цій подорожі лише однієї людини — покійного вестмена.
Вбивча рука
Я міг би дуже багато розповісти про те, що пережив із Гартоном, але оскільки ця книга присвячена Віннету, а він не був там зі мною, то скажу тільки, що після тривалих пошуків, труднощів, битв і небезпечних пригод нам таки вдалося знайти родовище. За допомогу Фред запропонував мені стати його компаньйоном, але я не збирався залишатися там надовго, тому продав свою ділянку і повернув собі все, а то й більше, що втратив під час аварії корабля. Потім я вирушив на Ріо-Пекос у пуебло апачів. Там мене прийняли як вождя і брата, але Віннету якраз поїхав відвідати віддалені селища апачів. Індіанці просили мене зачекати, та, оскільки поїздка Віннету була запланована щонайменше на півроку, я вирішив податися до Сент-Луїса через Колорадо і Канзас. Дорогою до мене приєднався англієць на ім’я Емері Босвелл, дуже освічений, діяльний і сміливий чоловік, з яким мене згодом, як дізнається з часом читач, доля зведе у пісках Сахари.
Все, що мені довелося пережити з Віннету, з Фредом Гартоном, а потім із Босвеллом, надзвичайно швидко поширювалося як чутки, і коли я нарешті дістався до Сент-Луїса, мене вразило, наскільки там було відоме ім’я Вбивча Рука. Старий добрий містер Генрі, зауваживши моє здивування з цього приводу, пробурчав:
— Ви тільки подивіться на нього! За один місяць із ним трапляється більше пригод, ніж з іншими за двадцять років. Він примудряється вийти неушкодженим з будь-якої небезпеки, проходить крізь вогонь і воду; втирає носа найзнаменитішим вестменам, порушує писані й неписані закони Дикого Заходу, прощає своїх найлютіших ворогів, а потім дивується, що всі тільки про нього й говорять. Даю чесне слово: перед вами меркне навіть слава Вогняної Руки, а він разів у два старший за вас. Я страшенно тішуся з ваших успіхів, бо саме я показав вам цей шлях, тож дякую за цю радість. Стривайте, зараз я вам дещо покажу.