Нарис загальної історії

Результатом стала цивілізація, в якій неможливо знайти хоча б одну рису чи один аспект, який не мав би жодного зв’язку чи жодного разу не пов’язувався б з християнством. Цей результат нормальний і банальний у тому сенсі, що всі великі цивілізації були так само визначені та просякнуті великою релігійною традицією. Нормальність цього факту наводить на думку про неймовірність того, що ненормальність виникнення модерності можна було б приписати християнству як одному з її органічних процесів. І навпаки, якщо мо-дерність — це нова матриця можливих культурних варіантів, її виникнення в особливому контексті християнської цивілізації неминуче повинне було набути антихристиянсь-ких рис. Ці риси — зовсім не показники будь-якої несумісності між християнством і модерністю, а з простішого та менш драматичного погляду це показники одвічного зародження нового через чорнозем, просякнутий християнством, найперше і найвище призначення якого полягає не в тому, щоб ідентифікуватися з тим чи тим культурним ареалом. Європа стала християнською за доби Каролінгів, але християнство не вимагало за своєю природою Європи для самовираження, так само як і Європа не вимагала християнства, щоб жити своєю долею максимального культурного ареалу.

Отже, середовище було наскрізь просякнуте християнством, а християнство своєю чергою перебрало від нього деякі риси. Вони не такі славетні й яскраві, як собори та схоластика, але вони змогли зробити неабиякий внесок якщо не у виникнення модерної доби, то принаймні в умови її можливості. Серед них виділяються дві риси, що стосуються організації та життя церкви. У стратифікованому й територіалізованому суспільстві церковна організація, яка вирішила якнайтісніше увійти в це суспільство, а не виходити з нього, не може уникнути зараження стратифікацією й територіальністю. Тери-торіальність наражає церкву на ризик розколу на стільки церков, скільки є організованих політій і політичних сил, зацікавлених у тому, аби поставити ці церкви собі на службу. Зазначений ризик пов’язаний із тим, що церква як церковна організація має організаційну спорідненість з імперією. За відсутності імперії та за існування великої кількості суверенних політій церква стикається з вибором між розпадом і зникненням на користь національних церков або утворенням духовного й нетериторіального контрсуспільства. Випадковості історії дозволяють перевірити ці твердження. Православне грецьке християнство процвітало в тіні Візантійської імперії. Коли імперія зникла, воно розпалося на етнічні й національні церкви, тісно підпорядковані певним інтересам, які, можливо, були законними, але, безперечно, не релігійними. Латинське християнство абсолютно не мало імперії, з якою воно могло б зв’язати своє існування. Частина цього християнства зазнає в період Реформації тієї ж самої долі, що й грецьке християнство, ідентифікувавшись із національними політичними церквами. Друга частина — католицька — вочевидь обрала шлях, указаний модерною добою, шлях трансполітійної та екстратериторіальної організації.