Нарис загальної історії

Третім і останнім спадком Римської імперії є церква як інституція й організація, а не християнство як загальна релігія. Християнству, безперечно, була потрібна імперія, щоб розпочати ходу до своєї універсалізації, але така імперія не конче мала бути Римською. В уяві можна легко побачити християнство релігією Передньої Азії, радше ніж Європи. Тим, що історія вирішила інакше на два тисячоліття, ми почасти завдячуємо Римові в тому, що імперія стала носієм для поширення християнства й принесла його до Європи. Але ця визначна спадщина не є внеском Риму в появу модерності. І навпаки, церква є таким внеском — церква як організація спільноти вірних. Це — вельми самобутнє і навіть унікальне створіння, в якому Рим відіграв хоча й дуже непряму, але вирішальну роль.

У Писанні немає практично жодної вказівки щодо організації спільноти. Довелося все винаходити за допомогою імпровізації, поступового створення своїх способів з урахуванням умов і обмежень. Основними винайденими способами стали: вибір навернення в християнство невірних проти замкненого сектантського підходу в євреїв; поширення християнства з полісів і міст, а не через заснування монастирських громад, які почали з’являтися тільки в IV ст.; таємне прийняття християнства та переслідування, які протягом трьох століть і аж до Костянтина не давали змоги запровадити це-заро-папістську систему. Принцип апостольської спадщини, закріплення кожного єпископа за певним апостолом, спадкоємцем якого він стає, виражається на Заході в тому, що єдиним апостольським престолом є римський престол, заснованим апостолами Петром і Павлом. Відокремлення Римської імперії мало механічним результатом те, що римський єпископ стає єдиним проводирем латинської церкви, тоді як Грецька імперія отримала декілька апостольських престолів. Суперечки з гностиками та єретиками всіх мастей виявили важливість проблем учення та ортодоксального тлумачення, що підсилило роль єпископів. Виникли ієрархічні й пірамідальні інституційні структури, які без зусиль вписувалися в римську адміністративну структуру. Така конвергенція призвела до того, що в IV ст. Костянтин і Феодосій запровадили найкласичнішу для імперії систему: залучення релігійного одкровення на ідеологічну службу ієрократії та включення духовенства до її владного апарату. Але Римська імперія розпалася і вже більше ніколи не була відновлена. Цей нещасний випадок унеможливив, з огляду на відсутність цезаря, цезаро-папістський варіант, який переміг у Візантії. Церква стала незалежною трансполітійною організацією, унікальною характерною рисою якої є пряме вираження європейської аномалії.