Вибрані твори. Том перший

— Слухай, Окань, — сіпонув мене за руку Мотовило. — Ми з тобою, здається, безповоротно погоріли. Зараз нас будуть підсмажувати!

Його похмурий каламбур мене розсердив, хоч я й сам, десь у глибині душі, побоювавсь: навіщо було нас вести до цього жахливого вогнища! На розправу? Але ж… Якби тубільці нас хотіли знищити, вони зробили б це одразу, не відкладаючи на безрік. «Щось тут не те!» — вирішив я.

І справді, полінезійці стояли, оточивши нас, — веселі, доброзичливі. Тепер їх було значно більше, ніж при першій зустрічі і там, під час вітальної церемонії в хижці для гостей.

З океану повернулись рибалки й шукачі перлин — молоді, дужі хлопці. Прийшли і ті, хто плавав на сусідній острів збирати горіхи та заготовляти копру.

Усі вони були одягнені в строкаті натільні пов'язки: чоловіки — в короткі, дівчата й жінки — в довгі, схожі на бальні сукні. На руках і ногах у багатьох красувались зроблені з акулячих зубів та з перламутру браслети. Голови дівчат прикрашали пишні вінки; квіти були заткнуті також за вухо та вплетені в довгі, до п'ят, коси. На шиї намисто — нанизані і зв'язані в разки невеличкі, покроплені темними цятками черепашки.

Наталку нашу причепурили. теж, і вона стояла, обнявшись з Туа (подружки нерозлийвода!) — дівчиною, яка її тоді поцілувала. Ніколи не скажеш, що вона, Наташа, не полінезійка. Та ми зараз усі, в пов'язках на стегнах, у які нас вирядили, схожі були на тубільців. Навіть Адам Варфоломійович і той не відмовився від екзотичного вбрання. Він стояв і про щось розмовляв із вождем.

Спочатку Теарікі запропонував нам сісти неподалік від ями, на широких, сплетених з листя острівної рослини — пандануса циновках. Та, зрозумівши, що ми боїмося вогню, наказав відсунути циновки далі.

Сам він опустився поруч з Паганелем і боцманом.

З десяток полінезійців, за наказом вождя залишивши берег, раптом подалися до високої, під пальмами, хижки. Що вони задумали робити, ніхто не знав.

Я відмовився сідати. І, підійшовши до Наталчиної. подружки — Туа, ввічливо сказав:

— Пардон, мадам!

Дівчина зміряла мене з ніг до голови насмішкуватим поглядом — хтозна, чи зрозуміла вона мою французьку мову! — а потім, простягнувши руку, повела до води.

Сонце от-от мало сісти. Огненний відблиск упав на плесо. Дрібні брижі тремтіли, переливались: то блакитні, то ніби золоті.

Ми ходили з Туа вздовж берега, визбируючи викинуті прибоєм черепашки.

Що воно за краса, ці витвори океану! Пласкі й видовжені, золотисті, коричнюваті — одна краща за одну. І кожна, без винятку, співуча. Притулиш до вуха — вчувається плескіт хвиль, голос вітру, зітхання океану.

— Пауа! — радісно вигукувала Туа і, нагнувшись, брала на піску невеличку перламутрову стулку: з таких у неї, помітив я, виготовлено намисто.

Ну й гострозоре ж дівчисько! Поки я віднайшов дві-три черепашки, Туа вже мала їх повну жменю. Простягнула: бери, мовляв. Я відмовився. Та, помітивши, що вона ображається, взяв дарунок. Дівчина зраділа, почала збирати ще і ще. Вона заспівала, тихо-тихо, ніби шепіт пальмового віття, коли серед нього заплутається вітер. Я не розумів слів, не знав, про що пісня, та відчував, що вона — прекрасна.