Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
— Добре, — каже учитель. Перейшов до Омеляна… І тут чомусь нараз зупинився.
— А що це у вас усіх зовсім однаково вийшло? — враз питає, дивиться по всіх лицях, Володько вже хвилюється, Хведот почервонів, мов буряк. Учитель догадується.
— Хто писав? — питає. — Ти, Євгене?
— Нєт! Я нє пісал, — мимрить Євген.
— Ну, а хто? Признаєтесь, не покараю, не признаєтесь — всі на коліна. Малий Довбенко? Хто написав? Хведот устав і ледве вимовив від хвилювання:
— Воводько…
— А! Он як! Ну, що ж ти, Володько, тепер скажеш?
Володько встав і мовчить.
— Ну? Кажи! Чому не признався? Володько мовчить.
— Де ти так навчився писати?
— Дома, — відповів Володько.
— Чи ти не знаєш, що у школі кожний має сам за себе робити завдання? Розумієш? — Володько кивнув головою. — Ну, от. А тому, що не призналися — дістанете кару. Ви всі три на коліна! Ти, малий, (Хведот) до кута! А ти, Володьку, стій отут за лавицею, і стійте, поки не прийду. — І учитель вийшов.
Сумно стало у класі, а найгірше Володькові. Йому дуже прикро, що вже з перших днів його покарано. А до того, що хоча «стояти за лавою» вважається найлегшою карою, одначе лавиці так зроблені, що стояти за ними дуже невигідно. Краще вже дійсно стояти на колінах. Євген, Омелян і Радіон натомість нічого собі з того не роблять, видно, їм це не первина, стоять собі носом до грубки, щипають один одного, сміються. Хведот дуже поважно і спокійно стоїть у своєму куті спиною до класу, його сірі штанята залатані, на весь задок, великою білою латкою, а до того вони йому спадають.
По часі рипнули двері. Учитель.
— Ну, досить! На місця! Будемо вчитися! — сказав він, відчинив шафу і почав у ній довго поратись. Володько, що сидів спереду, може туди заглянути. Боже, стільки книг, повно книг — великих, малих, усіляких! На одній з полиць якась дивна куля на підставці, що то може бути?
Учитель дістав якусь картину, повісив її на класній дошці, пояснює, що на ній намальовано «Благословення дітей Ісусом Христом», і оповідає, як то до Христа приходили діти, як то старші забороняли їм приходити, і як то Христос сказав, щоб діти прийшли до нього і він їх благословив. Потім учитель просив декого переказати зміст свого оповідання, найкраще пописався знов-таки Володько, найгірше Хведот, і коли скінчилась лекція, на нього знов напав Радіон, що той так навмисне говорить, а що так казати на Христа є гріх.
Хведотові недалеко до плачу, Володько не на жарт сердиться.
— Ви погані хлопці, — каже він, — Чого ви до нього чіпляєтесь? Більше я вам ніколи нічого не зроблю!
— А навіщо він так на Бога каже?
— Бо він ще малий.
Хлопці лишають Хведота і біжать надвір. Володько з Хведотом вийшли також на ганок. Омелян щось бабрається у квітах біля ганку, там, видно, росте молоденький плющ, і Омелян вириває одну галузку. На це надбіг Євген і кричить:
— Омеляне! Що ти зробив? Дадуть тобі господін учитель. Омелян бачить, що зле.
— То, — каже, — він, отой малий дерман зробив.
— Ах, ти! — кидається Євген до Хведота. — Що ти зробив?
Хведот отетерів зовсім, а Володько не видержав більше, зіскочив з ганку і накинувся на Омеляна.
— Брешеш ти! То ти сам зробив! — і Володько вдарив його. Євген і Радіон накинулись на Володька.
— Бий! Бий! — кричали вони. — Бий дермана. Володько лютує, вся його соромливість зникає, він міцний, звинний, рішучий, на нього з усіх боків нападають, але він дає собі добре раду, гатить на всі боки кулаками, ногами, вириває з плота кілок і мастить ним кого попало.
З кімнати учителя відкривається вікно і в нім показується жіноча голова. Це пані учителька.
— Ах, ви шибеники! — пищить голова. — Що ви топчетесь мені по квітах! Мефодій! Мефодій! — загукала вона на чоловіка.
Той одразу з'явився на ганку, хлопці розсипались, Володько весь червоний стоїть зі своїм кілком у руках.
— Що там сталося? Гей, ви! — гукає учитель. Євген, Радіон і Омелян навперейми почали оповідати, як було, Володько мовчить, а Хведот плаче.
— Довбенку! — гукає учитель. — А що ти на це?
Затинаючись від злості, Володько оповів усе, учитель вислухав, Омелян хотів було перечити, але учитель уже біля нього, схопив його за вухо і так повів до класу, поставив на коліна біля грубки і суворо наказав: — Стій мені тут! А ви всі — марш додому! Сьогодні більше занять не буде!
Усі почали збиратися додому, прочитали молитву, гукнули «до свіданія, господін учитель» і відійшли. Омелян зістався один, він плаче, його ліве ухо горить.
На цьому цьогорічне Хведотове навчання скінчилося. На другий день він рішуче відмовився йти до школи, не зважаючи на ніякі Володькові вмовляння. Омелян, що пішов до школи так само з ласки, не з'явився також, у школі криза, можливо, з тієї науки нічого не вийде, можливо, всім прийдеться зістатися дома, і, як тільки Володько про це подумає, йому робиться моторошчо. На щастя, такого не сталося, з'явилося двоє нових Фока Затворнюк і Терешко Перейма. Цей останній прибув аж із Жолобок, бо там зовсім ніякої школи, і тому найбільше Володькові подобався. Він тепер не самий вертається зі школи через дермансьхі хутори.