Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Володько почав думати кого б йому ще привести, обдумав геть усіх хутірських і не знайшов нікого такого. Зупинився на своєму Хведотові. Йому, правда, всього шостий пішов, але він досить великий виріс і міг би сміливо ходити з Володьком.
І він почав просити Хведота:
— Ходи зі мною до школи, Хведоте…
— Я не хоцу! — відповів той одразу.
— От дурний. Ходи! Там так гарно. Побачиш учителя.
— Я не хоцу, — була та сама відповідь.
— Я дам тобі мого ножика-рачка, — каже Володько. О! Це щось зовсім інше. Хведот помітно завагався. А Володько і матір просить:
— Пустіть, пустіть, мамо! Нас буде четверо, вже троє є.
— Але ж він ще, бач, який…
— То нічого. Він уже великий…
— То хай, про мене, йде, все одно нічого йому дома робити…
І Володько вже не йшов сам до школи, він тягнув за собою Хведота. Ідуть удвійку селом, на них нападають собаки, гуси, Хведот боїться, Володько завзято відганяється. Євген з Радіоном притягнули ще Омеляна, і їх стало п'ятеро, як і хотів учитель.
І наука почалася, і Володько вдоволений. Учитель заходить до класу, хлопці встають, Хведот і собі встає, Євген проказує «Отче наш» і всі кажуть «здравствуйте, господін учітєль», один лише Хведот ніяк такого не вимовить, тому він мовчить. Він весь переляканий, личко дуже маленьке, оченята дикувато дивляться, сидить за лавицею, і ледве помітна його кругла, біла, вигоріла голівка.
Радіон так само, як і Євген, ходить уже другий рік до школи, але всі вони належать однаково до «первой групи», Омелян дуже шепелявить, не вимовляє «р» і йому чогось дуже тече з носа.
У класі настали також зміни, на стінах з'явилися картини. Були то самі царі і щось зі святого, на передній стіні підряд три великі картини у нових золочених рамцях — цар, цариця і наслідник.
Учитель одразу пояснив, що всі вони тепер не звичайні собі хлопці, які галасують отам по вулиці, а «ученікі», тобто ті, що учаться. Вони тепер у школі, а школа це не звичайне, а посвятне місце. Володько слухає те все дуже уважно і гордість спинається в його грудях.
А потім учитель почав питати:
— Що це за образ? — спитав він Євгена, вказавши на образ Христа.
— Хрістос Спасітєль, — відповів одразу Євген.
— А вот там? — звернувся до Володька і вказав на царя.
— Цар, — відповів Володько.
— Так, цар, але відповідати так про царя не можна. Треба сказати: цар Ніколай Алєксандровіч, государ і імператор всєросійскій. Понял?
Володько кивнув головою. Учителеві і це не сподобалось.
— Треба відповідати: понял, господін учітєль. Павтарі! Володько все повторяє, учитель вдоволений, питає Радісна. Той устав на ноги і заплутався:
— Імпіратор цар Александрович… — і заникався.
— Допоможи йому — Затварнюк Омелян! Затварнюк і собі встав, але сказати міг ще менше.
— Повтори їм ще раз ти, Довбенко, — ти маленькій, — і тикнув пальцем на Хведота.
Цей довго не міг піднятися за лавицею, весь залився червоним, голівка ледве видніє.
— Імілятор… цал… — почав Хведот.
— Ну, ти єщьо і гаваріть нє умєєш. Садісь! Старшій Довбенко!
— Цар Ніколай Алєксандровіч, государ і імператор всеросійський! — відчитав Володько.
— Харашо! Маладєц! Так надо атвєчать! Садісь! А тепер дальше!
Перейшли до цариці, до наслідника, і на цьому перша лекція скінчилася. Учитель виходить. Діти біжать на двір. Володько з Хведотом держаться разом. Володько тут зовсім змінився. Там дома він такий розбишака, такий вітрогон, тут ніби панночка. Боїться голосно заговорити, відважно ступити. Хлопці те помічають і одразу використовують.
— Імілатол, імілатол, імілатол! От дурний, от дурний! От дурний дерман! — чіпляються до Хведота.
— Не дуже-то розумніший і ти. Ти вже другу зиму ходиш, — втручається Володько.
— Ого! Хлопці! — гукає Радіон. — Дерман прозивається.
— Хто прозивається? — шкутильгає Євгенчик. — Дерман? Оцей? Ми йому, як хоче, дамо! — і замахнувся на Володька маленьким кулачком.
— Не бийся! — насупився Володько. — Я тебе не займаю. То він прозивається.
— Ні, ні! То він, то він! Я скажу господіну учителю! — кричить Радіон.
— Я його не чіпав, а Хведот також ні, — обстоює Володько.
— Хведот, Хведот, Хведот! Дерман дурний, дерман дурний, дерман дурний! — стрибають і верещать всі троє тилявчан.