Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

Народна творчість не знає особи автора, авторського «я», а тільки спільне, колективне, безособове «ми».

Твори письменника, на думку Куліша, належать не тільки авторові, вони належать Україні й вічності. Вони — громадське діло, діло всього народу, здобуток нації, а тому й він, Куліш, не тільки має право, але це його невідмінний обов’язок «втручатись і вимагати».

Оповідання Марка Вовчка теж пішли з Кулішевої руки. Публікацію її оповідань узяв Куліш на себе.

У червні р. 1857 він одержав був усі 12 оповідань Марка Вовчка і засів їх правити: дав, за власними словами, «зразки художньої редакції».

У липні «Оповідання» були переписані в Немирові, причім з багатьма композиційними і стилістичними поправками Куліша Марко Вовчок не згодилася. Потім цей рукопис переписав Данило Каменецький, відновивши первісний їх текст, тоді їх знову помалював Куліш і аж тоді оповідання пішли до друкарні.

19-го липня 1857 Куліш писав до Милорадовичівни:

— Печатаю я, мої сестриці-голуб’ята, «Народні оповідання» Марка Вовчка.

А до цього повідомлення додає:

— Побачите, що це за диво, що за краса нашої мови, що за слава нашому сільському людові. Всі повісті написані так, як народ розказує — видумки нема: іменно такії случаї були з народом, іменно так він живе, мучиться і серцем обертається до Бога (19/VII—1857).

У першу збірку Марковичевих оповідань увійшло всього 11 повісток: «Сестра», «Козачка», «Чужак», «Одарка», «Сон», «Панська воля» («Горпина»), «Викуп», «Свекруха», «Знай, ляше» («Отець Андрій»), «Максим Тримач», «Данило Гурч».

Оповідання, що їх надіслала Марко Вовчок до Куліша, були в сировому вигляді — без заголовків, без розділів. Куліш зредагував їх, скомпонував, підготував до друку і тільки одне оповідання «Чари» відклав надалі. «„Чар“», — написав Куліш на оригіналі, — зовсім не містити, все з дійсности, а це з фантазії: кидає тінь недовір’я на все». Згодом Куліш видрукував «Чари» в своєму альманахові р. 1859 «Хата».

У розмові з Марковичкою Куліш поясняв свій погляд.

Мовляв, він і в предисловії писав, що це факти етнографічеськи списані, то ця повість й не йде туди, а, проте, він каже, що дуже, дуже добра.