Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Повернувся Колька.
— Кришка. Повезли, — сказав він.
Почувши, як плаче батько, він спинився. В батькових стогонах він уперше відчув глибоке гнітюче горе. Він поляскав батька рукою по плечі:
— Папко, брось! ІТу, забрали — й хай. Велике діло — проживемо. Будемо вдвох робити... Папко! — Він подумав і додав: — Службу покинь. Будемо сгіекулянчити. Компанію наберемо. Не плач!
Він справді почував себе бадьоро. Папа й мама, що командували ним раз у раз, тепер такі безпорадні. Він візьметься до праці, годі вчитись й байдикувати! Тепер такий час, що коли не подбаєш за себе, то й помирай. Та й батьки вже старі. Важливість хвилини надавала йому спокою і певності.
— От ви й не подивились, що осталось. Де сірники?
Колька здобув десь сірники, взяв каганця й розпочав
господарські оглядини.
— Тарілка... спідниця... моя сорочка... — бубонів він десь.
Андрій Петрович тим часом прибрав у своїй кімнаті. Всі книжки знову лежали на своїх місцях, ліжко застелено, сміття заметено. Старий запалив моргалку й оглянув хату. Вона була убога, а бадьора.
За бурхливих подій цього дня він утратив тільки шапку свою — вона вподобалась,—та склянку. Але він мав ще картуза та глиняний кухлик і не вбачив нічого небез-нечного в своєму становищі.
За цей день вийшло ще газет. На друковане слово проголошено волю — і от з’явилися газети всіх напрямків. Це
Г)ув несподіваний розцвіт преси, коли за десять верстов під міста лунали бої.
Андрій Петрович поволі проглядав їх. Вони цікаві були своєю одноманітністю, — кожен запевняв, що саме він є найбільший приятель народові й тільки він має ліки зробити його щасливим.
— От, — думав старий, — які гарні рецепти, і як багато вмирає від них людей.
Зайшов Колька.
— Дядьку Андрію! — заклопотано сказав він. — Там з Ксаною негаразд.
Про Ксану всі забули.
— Що їй?—спитав старий.
Колька повів його до комірки гіри кухні, де складали непотріб усякий — порожні пляшки, битий посуд, ганчір’я.
— Вона тут?
Колька черкнув сірники. Долі, захиливши на спину голову, розкинувши руки, зігнувши голі коліна лежала Ксана потворною купою зганьбленого тіла.
1925
з життя БУДИНКУ
^Канцелярія ЖК1 № ніколи не була велика, а тепер обернулась просто на закуток з надмірно довгим і покрученим апендиксом-коридором, позбавленим природного світла. Електрична лампа обмеженої сили нерухомо й жовтаво дивилася згори на вузькі лави попід стіною, де відвідувачі канцелярії могли чекати, автоматично утворюючи сидячу чергу. В кінці цієї почекальні, де коридор, мов стравохід у шлунок, відкрився в бічне поширення з двома вікнами на вулицю, відвідувачам належалось устати й підходити або праворуч до столу платити за комірне, або ліворуч до двох щільно зсунутих столів по довідки до кербуда та голови житлокоопу. А позаду, під вікном, раптово височілася старомодна конторка з довгоногим стільцем, що на иім мовчазно схилялася худа й настовбурчена рахівника постать.
На шосту годину взечері операції з пожильцями вже кінчалися, і коли голова ЖК з головою ревізкому зайшли до канцелярії, вона була тиха й порожня. Дівчина-касирка похапцем поправляла капелюшка перед відходом, і рахівник статечно складав у нутрощі конторки свої книжки.
— Поди ніться тільки, що ви зробили з канцелярією,— ікжлгом провадив голова ревізкому.— Якийсь лабіринт, катакомби, зрештою. Сюди заходити гидко. Мати таку канцелярію — це значить не поважати мешканців. Це нтчіт» ие дбати про них. Хоч взагалі, товаришу Вивірко, и нас про людей не дбають. Не вміють і, головне, не хочу п» дбати.
А кухню я зробив, це теж не дбаю? — спитав голова ЖК.
— Кухшо ви зробили. Але боюсь, що зробили ви її більше з тих міркувань, що в житлокоопі належить бути їдальні, ніж із справжнього дбання за реальних живих людей. Ви зробили її більш для ідеї, ніж для людської вигоди. Тому зробили її невдало.
— Чим саме?
— Почати хоч би з того, що ви без потреби знівечили канцелярію, відгородивши під кухню добру половину її. Ви зовсім забули, що тут щодня буває півсотні й більше людей. Припустімо, ці люди приходять сюди на якихось півгодини, і дуже дбати за зручність для них на такий короткий час не доводиться... Хоч я особливо стою на тому, що про зручність людини в наших радянських умовах треба дбати скрізь і повсякчас, товаришу Вивірко.