Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
— Егей, сюди!
І починався розподіл. Сварилися бабусі, простягаючи хусточки на цукор, верещала дітва, чоловіки приймали дарунки в картузи й капелюхи. Це був казковий час, коли хлопчаки знаходили по вулицях загорнені в ганчірку гроші, а дівчата, йдучи повз, одержували несподівано коралі й панчохи з щедрих рук переможників.
Цей день записано на скрижалях міста, що знало чотирнадцять влад перед тим і багато по тому. Кам’яне й гордовите, оселя культури і зверхності, воно навколішках приймало ганьбу від буйного села, що залило його вулиці. Село вийшло з своїх мазанок і стріх, поклало руку на. той незрозумілий механізм, звідки йшли усі накази, куди возилось податки, де жили дідичі, лунала чужа мова й зникав викоханий у степах хліб. Село прийшло один раз могутнє, і місто стенулося з палкого подиху степів, здавалось, уже підвладних назавсігди. А от сталася третя революція — похід села на місто.
Андрій Петрович стояв на порозі своєї кімнати й дивився. Двоє махновців у шапках розкидали його книжки, витягали брудну білизну з кошика, що під ліжком. Один сіпнув скатертину, що віддавна прикрашала покалічений стіл, — і єдина склянка, вірна подруга господарева, дзвінко загинула на підлозі. Тоді білявий хлопець запхнув білизну під ліжко й промовив:
— Так. Значить, кончай.
Він видобув з-за халяви срібний портсигар і закурив.
— А де живе поміщиця Васюкова? — спитав він у Андрія Петровича.
— Не знаю, — відповів той, — не чув.
— Да. Значить, виїхала.
По інших кімнатах теж кінчали. В помешканні урядовця пошт і телеграфів не було цінних речей, тим-то брали все вряд—серветки, ложки, подушки. З трьох крісел без-, жально зідрали оксамит і'лишили їх голими посеред хати, де звалено грубу, — шукали скарбів. Марта Данилівна сиділа на лавці біля буржуйки весь час, поки десятеро легі-нів патрали її кімнати. Під грюкіт шаф і чобіт вона часом схоплювалась і знову сідала. їй раптом займалось бажання впасти навколішки й благати. Хлопці гукали, лаялись, то-
- рохкотіли посудом, а вона сиділа, тримаючи на грудях руку.
Григорій Опанасович стояв у кутку. З кожною зрушеною річчю і перекинутим стільцем у нього холонула кров. Жах обіймав його. Мовчазний завсігди, він стримував себе, щоб не завити, щоб не кинутись і не здушити чийогось ворожого горла. Потім він зблід і знесилів. А коли почали розходитись, Григорій Опанасович з повою силою зрозумів, що все кінчилося, що ніколи не повернути йому плодів своєї праці, і мрії його потрощено назавсігди, і немає вже життя, тільки непотрібні обдерті дні. Він бачив —один з махновців поніс його пальто. Розпач хитнув його, він кинувся й забубонів:
— Моє пальто... моє...
його очі блимали, слова бовкнули глухо, і руку він простяг, як голодний жебрак. Тоді хтось промовив:
— Оддай, Мишко. Це їхнє.
До ніг йому кинуто пальто. Він підняв його й надів. Хо-I лодні судорги зігнули йому пальці. Він сів на розпанахане ліжко, загортався в пальто і згинався.
Всі пішли. В порожніх хатах поволі осідав сполоханий
- пил. За вікнами темнішав день, крізь відчинені двері котилися холодні передвечірні подихи. Григорій Опанасович сидів, зловісна тиша проймала його тіло німим холодом і
^тремтінням.
Марта Данилівна підійшла до нього й сказала:
— ІЦо вони зробили... Подивись, що вони зробили...
Вона стисла руками груди й прошепотіла:
— Альошо, чого ти не захистив нас? Ти ж рідний, ти ж син...
Вона замовкла й стояла. Григорій Опанасович підвів голову й дивився на неї. У присмерках, що гусли й насувалися, він виразно бачив блідоту її обличчя, зморшки й погаслі очі. Він згадав колишню Марточку на станції й себе. ТахМ почалося їхнє тихе кохання на платформі, коли гаснули ліхтарі після вечірнього потягу. Потім вона родила дітей, а він працював. Життя було таке гарне... Він затулив обличчя руками, припав до матраца й заплакав голосно, як ображена дитина, хлипаючи й захли* наючись.