Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
— Хай живе великий анархіст Махно!
— Другий і більший Бакунін!9
А тепер Махно згадував про це з огидою й злістю. Він стиснув губи й прошепотів:
— Гади, гади повзучі...
Він почував, що всі лізуть до нього, як воші, липнуть, щоб посмоктати з його перемог, щоб навернути його на своє. Він знав, що його оточують всілякі .шпики — комуністичні, петлюрівські, лівоесерівські. Він бачив їх наскрізь, ненавидів їхні підступи й невиразні натяки. Кожне слово їхнє було замах на нього, а він хотів бути тільки собою.
Потім повій вишикували парами, й Нестір вибрав одну. Всі заляскали в долоні, обрана приємно посміхнулася, і це визначило її долю: Нестір застрелив повію з нагана, бо її посмішка була продажна, як гукання анархістів. На тому скінчився бенкет.
Погляд батьків спинився на Алімі. Татарин байдуже сидів на дзиглику, дивився перед себе й ворушив губами. Це теж був паразит на Несторі Махні. Татарин жив з його жорстокості, з того, що батько мусив прибирати з шляху людей, щоб його не прибрали. Це звалося «красти» — забити нишком і приховати.
Нестір зрушився з місця, де став був, увійшовши, й схопив татарина за плечі:
— Сволоч! Пішов вон!
Він випхав татарина за двері, і разом пішло по фойє глухе шепотіння:
— Батько кричить.
Нестір Махно сів до столу. Хвилювання його меншало, йому радісно було почувати, що він сам у кімнаті. Він замислився.
Волін каже — треба здійснити анархізм. Для цього обрати певну територію, осісти на ній і там виявити творчі сили анархізму.
Нестір посміхнувся. Нащо територію й осісти? Інші кажуть: соціальне. Це комуністи. Невже не можна просто так, без ніяких питань?
«Мене ніхто не понімає,» —думав Нестір Махно.
І все це брехня. Відколи люди живуть, а питань не розв’язали. Та й розв’язувати не треба, ні до чого воно. А жити так: іти далі, далі... Не сидіти. Так треба жити.
Нєстір зітхнув.
— Мене ніхто не понімає, — прошепотів він.
Глибокий сум огортав його. Нікому не знані струмки
розливались у батьковій душі. Його очі спинилися, й усе тіло пройняла пестлива млость. Він витяг з глибокої кишені записну книжку, схилився й узяв олівця. Він поволі писав:
Гей, батьку мій, степе широкийі А поговорю я ще з тобою...
Бо молодії ж мої бідні роки Та пішли за водою...
Ой ви, звізди, звізди блискучії А вже й красота мені ваша зовсім не мила...
Бо на темний мій кучір Та лягла пороша біла!
Ой ночі, чорні та безокі!
І не видно мені, куда йду...
Ще змалку я одинокий Та такий і пропаду.
Де ж брати ви мої любі?
Ніхто сльози горкі мені не витер...
І от стою я, мов дуб той,
А кругом тільки хмари та вітер...10
Якийсь час Нестір дивився на вірша, і йому було гарно. Він погортав книжку, знайшов ще свої вірші і в кожному з них глибоко спізнавав себе самого — сумовитого і до жалю самотнього.
Потім згадавши, що має приймати громадян, він хутко сховав книжку й гукнув:
— Пропускай!
Перший зайшов завідувач дитячим будинком. Шия в нього пов’язана шарфом, чоботи голосно скрипіли, а він ступав якось навмисно твердо. Він подав батькові заяву; діти, числом ЗО, жебрають по місті, годуються з смітників, варять стерво. За останній тиждень померло четверо, на цингу захворіло дев’ятеро. Це писав сам завідувач, дуже коротко. А внизу кривульками дописали діти: «Поможіть нам. Нам холодно, ми босі. Ми дуже хочемо їсти».
Батько Нестір Махно прочитав заяву й глянув на завідувача. Той теж дивився йому в вічі злісними іскристими очима.
Тоді батько встав і промовив:
— Ідіть.
Він провів завідувача до невеличкої порожньої кімнати, що поруч, і відчинив дерев’яну шафу. Там пакунками лежали різні гроші.
— Беріть скільки треба, — сказав Нестір Махно.
Завідувач вагався, чи не жарт це. Це було неправдоподібно. Але батько суворо крикнув:
— Бери, чего стал!
Вирядивши завідувача з грішми, батько зліг на підвіконня й дивився.
За вікном, заквітчаним жовтавим блиском осіннього сонця, лежало підвладне йому місто. Підвладне — він відчув це й посміхнувся. І нащо ховати від себе, що він великий? Це місто будовано століттями, а в кінці століть прийшов він і може знищити його чи залишити. І хіба ім’я його не котиться степами, несучи жах, руїну і разом давню свіжину землі? Хіба не поставлено його міцно на прапорах і не накреслено на вічних сторінках історії?